«А ти посивіла!..» — минулого року такими словами зустріла мене близька подруга, щойно мара російської навали відступила від Києва та його згорьованих околиць. Ми не бачилися всього півтора місяця, і за цей проміжок часу два широких пасма попелястого-білого кольору біля моїх скронь стали очевидними не лише мені самій. Звісно, моя подруга не мала наміру скривдити чи образити мене, її слова не були різновидом якогось злостивого «йой, ну і запустила ж ти себе»!
Насправді ми звірялися із довколишньою воєнною дійсністю та робили першу ревізію тих змін у зовнішності, в емоціях, у думках, у реакціях, що їх принесло в наші життя 24 лютого. Власне, сиве волосся для багатьох із нас була однією (на жаль, не єдиною) з цих незворотних змін. Протягом усього року, зустрічаючи деінде приятельок, знайомих, подруг, я мимохіть звертала увагу на їхню втому, змарнілість, темні кола під очима і несподівану сивину — пасмо там, пасмо тут, зморшки до того або ледь помітні, або й узагалі відсутні, і розуміла, як нахабно, безпардонно війна обікрала нас усіх на роки, якщо не цілі десятиліття, здоров’я, доброго самопочуття, квітучості, стабільності нервової системи та й зовнішності загалом.
Мені завжди імпонував тренд здорового ставлення до зрілості. Навмисне вживаю слово «тренд», щоб не склалось ілюзії, наче увесь прогресивний світ уже остаточно й повністю прийняв і сердечно привітав «срібноволосу» жіночу дорослість, і тільки ми, затуркані, нарешті потроху відкриваємо для себе принади природного дорослішання.
Дійсно, умовно взятий у сферичному вакуумі «західний світ» уже більш-менш нормалізував жіночу сивину, і з «протестної гучної заяви» смілива і задерикувата вона стала просто сивиною, вибором жінки, її особистою справою. На наших теренах жінка, яка припиняє зафарбовувати сивину або й не починає її приховувати, все ще викликає якщо не подив, то трохи нездорову цікавість, озвучену вголос співчутливими: «Ой, а в тебе щось сталось?» І це запитання не про турботу, а скоріше про навіяне жінкам почуття страху перед зрілістю, неспростовним доказом якої є сивина, бо ж сиве волосся в певному віковому проміжку (умовно кажучи, «допоки ти ще не забила на себе») можна пробачити, якщо на те є якась поважна причина: стрес, особиста драма, якась жахлива подія чи обставина, що утримала тебе від походу в салон чи купівлі коробочки з фарбою і набором одноразових рукавичок.
Але, будь ласка, не думайте, що у згаданому мною вище «умовному західному світі» кожна без винятку жінка — то така абсолютно вільна від стереотипів про жіночу зовнішність особа, яка сміливо і рішуче відмовляється від послуг перукарів і колористів, входить у вік сивини без жодних комплексів і сумнівів у собі, з гордістю носить своє сріблясте, попелясте, біле, «сіль-і-перець» волосся, бо так і має бути! Звісно, є і такі. Але є й інші, хто не готові ані до перших зморшок довкола очей і кутиків рота, ані до перших сріблястих ниточок у пишній шевелюрі. Бо доки чоловіча сивина — це про імпозантність, шарм, досвідченість і загалом норму, а жіноча — про маркер віку і доглянутість або занедбаність, глобальне жіноцтво сидить в одному човнику «Клуб срібних посестер» та з усіх сил намагається безпечно догребти до берегів спокою і рівноваги, не розбившись об підступні рифи патріархальних настанов: «Сивина — це старість і кінець жіночності!», «Ніхто не захоче тебе, сиву бабцю, зроби із сивиною щось!», «Хм, сміливе рішення не фарбувати сивину, але що на це скаже твій партнер, хіба його думка для тебе не важлива?»
«Я почала сивіти досить рано, десь у 22 роки стали з’являтися перші сиві волосинки. Коли їх стало помітно більше, я почала фарбуватися, тому що у мене в голові тоді взагалі не було конструкції, що сивину можна не зафарбовувати, — каже бодипозитивна модель, журналістка та психологиня Анна Римаренко. — І ось що цікаво: мій тато, наприклад, посивів уже у свої 30 років. Він був геть сивий, і це було нормально. Йому навпаки робили безліч компліментів, всі казали, як він імпозантно виглядає із сивиною. І я пригадую, був такий період, коли співак Павло Зібров почав зафарбовувати волосся, і всі з нього тоді активно глузували, бо як це — чоловік фарбує волосся?! Жінок засуджували за те, що вони не ховали сивину, а чоловіків — навпаки, коли вони зафарбовували її!»
Анна згадує, що її особистий шлях до сивини пролягав через кілька спроб, не завжди вдалих, правильно вийти із фарбованого волосся в природну сивину (це насправді досить тривалий процес, що потребує неабиякого терпіння дочекатися, поки фарбоване волосся нарешті відросте, і сивина стане рівномірною по всій довжині!). Від початку ковідної пандемії рішення «посивіти» стало остаточним: «Тоді не було можливості ходити в салони, і я уже відчула, наскільки втомилася фарбуватися, бо з моєю чутливою шкірою голови кожне фарбування закінчувалось подразненням, від агресивної фарби волосся було в не найкращому стані. Ще й рік був досить тяжким, карантин мені давався важко, в мене починалась депресія, і я розуміла: перейматися ще через те, що у мене там на голові щось дивного кольору, — не було сил і ресурсу. Поступово волосся почало відростати. І, знаєте, що найбільше підтримувало в тому процесі? Мені стало дуже цікаво дізнатися, а що ж там під цими шарами фарби, який у мене взагалі колір волосся, який відтінок сивини? — усміхається вона. — Одного разу, коли я вже нарешті відростила довжину, в моєї гарної знайомої блогерки в коментарях до дискусії про волосся я навела свій приклад, що от, мовляв, перестала фарбуватися, ніхто від цього не вмер, сивина мені подобається, і на цьому боці теж є і краса, і життя. Написала, прикріпила своє фото. І за кілька хвилин якась абсолютно незнайома жінка видала під фото гнівний коментар, мовляв, як мені не соромно, “видно ж — дороге фарбування в салоні”, а я заради хайпу видаю це за натуральну сивину. Я так сміялась! Сприйняла це просто за найкращий комплімент!»
За словами Анни, в колі спілкування друзі та знайомі абсолютно спокійно прийняли її сивину, обійшлося без коментарів на кшталт «ой, а що це з тобою» та без непроханих порад. Проте зізнається, що старші жінки до її сивини досі ставляться досить неоднозначно: «Я декілька разів чула такі коментарі від старших жінок, мам моїх знайомих. Для них це дуже сильний дисонанс, і є ще цей стереотип, що жінка має зафарбовувати сивину. Часто це дуже зворушливо, коли вони мені кажуть: “Ой, ну ти ж така молоденька, в тебе щось трапилось? Може, тобі пофарбуватися?” Видно, що їм це дуже дискомфортно і це ще не вписується в їхню картину світу. Я розумію, що людина у віці, і я її не переконаю, то я віджартовуюсь, що мені просто набридло фарбуватися».
До повномасштабної війни, згадує Анна, сивина була настільки statement, настільки «заявою» і дивовижею в публічному просторі, що її неодноразово запрошували на телебачення і брали інтерв’ю. Зараз, тимчасово живучи у Німеччині, куди вони з родиною виїхали, рятуючись з оточених столичних околиць в березні 2022 року, Анна каже: «В німецькому суспільстві ти аніякий не statement із сивиною. На це тут взагалі не звертають уваги. І це навіть трошечки обурює (сміється — прим. автора)! Бо в Україні через свою сивину отримую дуже багато уваги, а тут на тебе ніхто не дивиться, сивина тут нормалізована. У нас у сивині ще багато, дуже багато сорому. В нашому суспільстві соромно дорослішати, соромно старішати, переставати бути фертильною, бути в клімаксі. А я б хотіла побачити часи, коли сивина у нас теж буде просто кольором волосся».
Справа ж іще ось у чому: допоки ти сама особисто не починаєш сивіти, ти ще не знаєш, як насправді ставишся до сивого волосся — свого власного. Бо можна на тисячу відсотків підтримувати рух «срібноволосих посестер», захоплюватися гарними фотографіями зрілих моделей в їхній прекрасній доглянутій сивині, обіцяти собі, що ти так само будеш приймати природну красу своєї зрілості, а потім одного дня уздріти в дзеркалі не волосину, не пасмо, а і цілу голову власної сивини!.. І саме цієї миті ти починаєш свій справжній шлях у стосунки із сивиною. І це не завжди історія про красивий фотострим із пінтересту!
Коли я була підліткою, моя мама нарешті дозволила мені відрізати довгу косу і сама ж пофарбувала мене у розкішний і шалено модний наприкінці 90-х колір відтінку «махаон». Відтоді моє волосся не знало перепочинку, і фактично до ковідної пандемії я не бачила ані справжнього кольору свого волосся, ані, звісно, жодної сивини. Ковід із його суворими обмеженнями та нульовим соціальним життям вперше поставив для мене під сумнів доцільність фарбування волосся (моя сивина на тоді ще не була такою очевидною). Це був достоту поворотний момент, коли я стала потроху вчитися розрізняти, що з «б’юті-практик» я справді роблю для себе, а що — тільки думаю, що роблю для себе, а насправді звіряюсь із соціальним компасом навіяних суспільством норм. Виявилось, що «для себе» я не хочу фарбуватися, «для себе» мене влаштовував мій колір волосся, хай не такий яскравий, як штучні пігменти у насиченій фарбі. І «для себе» я взагалі не хочу витрачати гроші та час на марудну процедуру, яку за півтора-два місяці доведеться повторити. Але під час ковіду я ще не визначилась остаточно, чи я вже готова припинити фарбуватися, чи ще «ну ось разочок, бо у мене ж презентація книжки, у мене важлива зустріч, мене мають фотографувати для видання!..»
Війна ж прискорила розв’язку моєї особистої дилеми: чи я вже готова прийняти свою сивину, чи я ще граюся у «вічну юність»? Я, звісно, могла б примиритися з тим, що на моєму посивілому волоссі фарба тепер трималась заледве три тижні, а не два місяці, як раніше. Я могла б зціпити зуби і, замість кількох чашок кави, зекономивши там-сям, витрачатися на фарбування і всякі баночки із зіллям для підтримки кольору та блиску. Але у мене весь час стояла перед очима картинка: ось я перед дзеркалом у ванні фарбую собі волосся, в цей момент лунає тривога, ракета влучає у водогін, помпову станцію, і ось я із хімічним розчином на голові залишаюсь без краплі води. Ні, дякую. Це була моя особиста срібляста лінія, за яку я вирішила далі не йти.
Отже, моє рішення «дозволити собі посивіти» було суто практичним: я не хотіла більше витрачати час, гроші й нервові клітини (той єдиний раз, коли я пофарбувалась під час війни, я дослівно молилась, аби тільки не почалась тривога, поки я ще не змила місиво з окислювача та фарби з голови)!
Уже майже рік я не фарбую волосся. Процес переходу від кольору до сивини триває, це довго і нудно, волосся відростає повільно, і, окрім двох білих пасом біля скронь, я не маю якогось пристойного результату, щоб похвалитися: «Мій відтінок сіль і перець» або «Тепер я біло-срібляста посестра!» Я ще в дорозі. Але ловлю перші компліменти від набагато старших і зрілих жінок, я бачу, як багато моїх посивілих подруг взагалі не збираються більше фарбувати волосся, я розумію, як незворотно змінилися мої особисті визначення того, що я вважаю «красою для себе» і «красою, на яку від мене чекають», і думаю, що вже готова пройти цей шлях до кінця.
