Рік тому я була в Утрехті у друзів. Вже знала, що вертатимусь додому, проте вирішила лишитись на законні 90 днів перебування в ЄС. Їздила містами, ходила музеями, бачила прекрасне й прекрасних, чула дзвони на день пам’яті, дивилась на лебедів біля каналів, їла солодку черешню, купувала готові салати, долучалась до маршів на підтримку України, гуляла довгими північними вечорами. Та ще я хотіла побачити місцевий Прайд. Прайд у Нідерландах — особливе свято для всіх, окрім, звісно, гомофобів. А їх вистачає.
Стоячи на мосту і дивлячись на канали, якими пропливали барвисті човни, я сказала другові: «Знаєш, свобода, яку ви маєте, — дуже крихка штука». І чомусь розказала про колег із Нової Каховки та окупацію.
В передостанні вихідні, у липні, я пішла в міський музей Утрехта. Це був десь дванадцятий музей за три місяці — виставка про розвиток міських просторів. У кінці експозиції я знайшла чотири товстелезні журнали — «Напишіть, як вам виставка, а також про свої надії на майбутнє».
Я написала, що вертаюсь до Києва й не знаю, чи буде там безпечно, чи я взагалі виживу. І подякувала місту за прихисток.
У Києві я підшукала «більш безпечний» (ох ці наївні мрії про те, що є щось безпечне) район і переїхала на нову квартиру. З вікна були б чудові заходи сонця, якби не висотка навпроти. Я скаржилась, що цей будинок не дає мені насолоджуватись вечорами на балконі.
Два дні тому мені на секунду здалось, що мій будинок зараз обвалиться. У мене затряслись стіни, грюкнули вікна, почувся звук битого скла, собака скочила з підлоги й завила, я теж скочила з ліжка і вибігла в коридор.
Хвилин п’ять боялась заходити в кімнату й дивитись, чи цілі вікна. Вони вціліли, лиш на балконі злетіли жалюзі. Сипалось сусідське скло.
Уламок збитого дрона-камікадзе влетів у будинок, що затуляв мені заходи сонця.
Сусіди в чаті писали, що з даху валить чорний дим, але він виходив не з даху — з протилежного боку будинку. Там, де вигоріли декілька квартир. Там, де загинула жінка, майже моя ровесниця. Ті фото, що я бачила в новинах і досі бачу, — ось вони, на відстані одного будинку від мене.
Я зібралась із духом і вийшла на балкон — полагодити жалюзі. О 5-й ранку вивела собаку надвір — я несла її на руках, бо подвір’я було всипане склом. По обіді у мене ніяк не виходило змести докупи це скло, та й наступного дня воно все ще лишалось дрібними уламками.
Скло було всюди — у сусідніх дворах, уздовж вікон, під магазинами, в палісадниках. Понівечені машини, понівечені квартири, понівечені життя. Це мій «безпечний район».
Наступної ночі вирішила скласти тривожну валізку. Хоча це не зовсім валізка. Я склала чотири паспорти — свої, кота й собаки, павербанк, штани й футболку, щоб швидко накинути, та поклала все у коридор. Це зовсім не валізка, просто я більше не бачу сенсу в усіх тих рюкзаках із запасом їжі чи косметичкою.
Наступної ночі я почула тривогу, за 10 хвилин — вибухи. Миттєво відчула страх — такий, що сковує скроні й гріє в грудях. Такий самий страх, як 24 лютого.
«Чуєш, — пише сусідка, — а якщо тепер так буде завжди?» Відповідаю, що теж про це думаю, але потім пишу також, що вони саме цього й хочуть. Щоб ми зневірилися. Вони хочуть, щоб ми жили в очікуванні й невідомості, щоб ми зламались, а ми щоранку встаємо і йдемо працювати. Вони хочуть, щоб ми боялись, а ми лютуємо й донатимо. Вони хочуть, щоб ми тікали, а ми повертаємось.
Я повернулась до Києва майже рік тому — в рідне, улюблене місто, щоб жити, а не щоб боятися. Я повернулась, бо маю надію бачити Прайд у своєму місті, відчувати свободу вдома, бути поміж людей, які щодня обирають жити в Україні. Це не означає, що я не боюсь. Це означає, що моя любов сильніша за страх.
