«Ти страждаєш недостатньо!»

/
574 переглядів

У мирні часи, коли лінійність буття визначала адекватність очікуваних реакцій на певні події (горю — співчуваємо, радість — розділяємо або, як варіант, тихенько заздримо), годі було уявити ситуацію, де б тобі, яка проживала тяжку втрату або болісні відчуття, хтось зневажливо кинув в обличчя: «І це ти називаєш стражданням?!» Чи докоряв би, мовляв, ти не маєш права страждати, скаржитися на щось чи заявляти вголос про свій біль, бо ти надто гарно виглядаєш, маєш забагато хороших речей (сумку, машину, прикраси, роботу — підкресліть необхідне або впишіть своє). І якщо ти не втратила все і всіх, то твій біль не вартий співчуття й підтримки.

Звучить це щонайменше дико, але від початку повномасштабного вторгнення наратив розділення страждань на «недостатні й несправжні» та «повноцінні й варті емпатії» множиться з дня на день і неабияк отруює нам життя.

Ну, хто почне першим? Давайте я. Кінець березня. Київ іще в облозі, а Бучу, Ірпінь, Гостомель тільки-но починають звільняти від російських злочинців.

Мої батьки вже майже місяць живуть у чернігівському підвалі без світла, води, тепла, тато щодня носить під обстрілами два телефони — свій та мамин — «на генератор», підзарядити. Зв’язок із ними час від часу зникає, відповідно, на ці кілька днів «тиші» моє життя завмирає, час не рушить із місця, і єдина розрада для мене — ліпити вареники, бо лише борюкання з тістом і дрібна моторика ліплення не дають скотитися в темряву власної уяви, яка вже малює найстрашніші картинки в моїй голові. Я трималась за рутину і здрібнілі домашні справи. Аж раптом на сайті КМДА з’явилась новина, що днями комунальники починають висаджувати квіти у столичних парках.

Ну, новиною, мабуть, це важко назвати, особливо за мірками й масштабами війни, але мені це коротеньке повідомлення про квіточки, мов короткий привітик із мирного життя, додало сил і віри. Я, мабуть, вперше за ті дні по-справжньому зраділа. Й, авжеж, поширила новину. Боже мій, що почалося… «То для киян вже війна скінчилась?», «Ну так, квіти вони садять, таке враження, що то тільки чернігівців чи харків’ян війна стосується, а у киян все добре, вони вже квіти сіють!..».

І це писали не якісь рандомні люди, що пробігали повз і несподівано вирішили ощасливити мене своєю думкою про київські клумби. Ні, це писали люди, яких я знала не один десяток років, тому їхні безжальні слова влучали туди, куди ними й хотіли поцілити — просто у відкриті рани. Авжеж, кияни страждали мало, страждали недостатньо, не так, як маріупольці, не так, як харків’яни чи сумчани, і, звісно, не заслужили квітучих газонів і засаджених квітами клумб. Можна нескінченно довго сперечатися, чому київські клумби так образили моїх давніх знайомих, обговорювати те, як мала реагувати я, що мали зрозуміти вони. Може, я й справді не вистраждала ті квіти (та які там в тебе страждання, батьки ж живі, хіба що в підвалі сидять безвилазно!), щоб мати право так відверто їм порадіти. Але відтоді почала вимальовуватися досить цікава тенденція вимірювати відсипану тобі життям кількість пряників на вагу твоїх страждань.

До речі, заради справедливості додам: я побувала по обидві сторони барикад. Бо, коли звільнили нарешті київські околиці й до столиці стали повертатися люди, які, вочевидь, не пересиджували по сховищах і «калідорах» страшні київські ночі, ще й вигулювалися вулицями в гарненьких і стильних нарядах у новеньких черевиках чи на підборах (у таких по підвалах і сховчиках не посидиш, під виття сирени не побігаєш!), перші тиждень-два я заледве стримувала злість і образу на них: «Як це ви смієте посміхатися і радіти першим сонячним дням, якщо ви не пережили з нами темряви березневих ночей?!». Тоді я дуже добре відстежила в собі ці прикрі почуття, і вони аж ніяк не покращували мій емоційний стан. Комусь боліли київські клумби, мені боліли «надто щасливі» люди.

Показово і зухвало цей пекельний наратив про якісь не такі, неправильні, недостатні страждання розгорнув свої прапори над українськими біженцями та внутрішньо переміщеними особами. Вони першими відчули на своїй шкірі цей загальний подив, що часом межував зі зверхністю, а почасти й відвертою злістю: «Які ж ви біженці, якщо приїхали на своїй машині, ще й такій гарній!», «Яка ж вона біженка, ти глянь на її сумку “Шанель”, і це та, що рятується від війни?», «Дивись, у них модні лахи, дорогі телефони, прикраси золоті, і це що — біженці?». Звучить так, неначе з початком війни жінки з дорогими сумками у шафах мали повикидати їх на смітник, на світанку 24 лютого швиденько поміняти хороший позашляховик на вбиті «жигулі», роззутися і бігти по снігу з дітьми голими, босими й простоволосими, аби тільки у чиїйсь уяві картинка упослідженого «правильного біженця» збіглась із довколишньою реальністю.

«Я теж взяла з собою в евакуацію брендову сумку, хорошу, якісну, шкіряну сумку, бо думала: а якщо я ніколи не повернусь сюди? То я маю ще і цю сумку втратити? Не тільки мій дім і все, що в ньому лишається, і все своє життя, книжки, спогади, ну от абсолютно все? Якщо так, то принаймні сумку я візьму з собою», — згадує свій виїзд із воєнного Києва в кінці лютого Мая Тульчинська, українська фешн-блогерка та власниця київської крамниці «Львівська майстерня мила». Так, вона була саме тією біженкою, про яких пошепки, за спиною, а то й в обличчя, казали «не така». Бо приїхала до Львова на своїй хорошій машині. Бо жила не в біженському шелтері, спортзалі чи в чужих людей на призьбі, а в будинку друзів, які були раді прихистити її з родиною так надовго, наскільки б того хотілося Маї. Бо вона мала гроші, гарний одяг і навіть привезла з собою шкіряну брендову сумку.

«У львівському бомбосховищі, де ми з новими сусідами пересиджували повітряні тривоги, ніхто мені не казав, що я надто “гламурна”, як на біженку, — згадує Мая. — Але були соцмережі. І там відчувалось оце наше “недостатнє страждання” — особливо від тих киян, які не поїхали з Києва і сильно зневажали тих, хто виїхав. Такі були. А окремо були місцеві, які побачили людей із вищими статками, прибутками і можливостями, що приїхали як біженці, і це створювало певний соціальний розрив, на кшталт: “Вони значно краще за нас живуть, чого це ми маємо їм допомагати?” Коли такі люди бачать жінок, значно краще вдягнених, починалось оце “що це вона з себе біженку корчить, вийшла з дорогої машини, в дорогих сережках, із накачаними губами!”

Але вибачте, кожну людину ранок 24 лютого застав у тому стані й, зокрема, з тими статками і з тим гардеробом і машиною, які були в них за мирного життя! Якщо в жінки накачані губи, то що, вона мала десь їх здути і потім їхати в евакуацію, щоб нікого не дратувати своїм виглядом? Той факт, що ці люди були в евакуації, не означає, що вони тягнули з когось ресурси, навпаки, багато хто з них сильно допомагав армії. Ті ж самі дівчата на великих дорогих машинах… а ви знаєте, де їхні чоловіки? Може, вони воюють? А ви знаєте, де їхні брати? Може, вони вже загинули?!»

Між іншим, оця погана звичка пильнувати чужі статки замість плекати власні — то наш важкий «совковий спадок», який теліпається за нами, мов смужка туалетного паперу, що прилипла до підошви. Ворожість до чужого добробуту була великою мірою вбудована, насильно вмонтована в ДНК «совєцької людини». Бо ж тільки чесна і скромна бідність була синонімом добропорядності й усяких чеснот, а от «багатство», хай яке умовне за радянських умов життя, наживалось лише зв’язками, «заслугами», шляхами темними, невідомими пересічному люду, і нічого, окрім перестороги й заздрості «от мені б так!», не викликало. Ця розмова не на одну колонку і навіть не на одну книжку, але доволі чітко вкладається у пазл цього умовного розподілу страждань на достатні й не дуже, бо, виявляється, для багатьох людей цей поділ аж ніяк не умовний.

На війні страждання несподівано конвертувалось у нову соціальну валюту. Міра твоїх страждань і втрат чомусь стала визначати твоє право претендувати на ресурси й допомогу, на право проживати власні емоції — радіти чи сумувати, і навіть на право відчувати себе постраждалою від війни. Але те, що людина втекла від обстрілів із сумкою «Шанель», не означає, що її страждання нічого не варті й що війна не постукала «Градами» в її дім.

Наявність дизайнерської сумки в чиїхось руках аж ніяк не корелює з точністю влучання ракет по житлових будинках чи дитячих майданчиках.

«Мене вразила одна жінка, яка прийшла до нас у центр, — згадує моя знайома волонтерка в Польщі. — Війна йшла вже два тижні. І ця жінка… вона була у дуже дорогому пальті від “Прада”, сумка у неї була “Луї Вуїтон”. На відміну від інших, хто одразу просили про поселення чи якісь набори їжі, перше, про що вона попросила: “Мені б помитися…”.

Бо вона реально виглядала жахливо на той момент. Ми говорили з нею, і жінка згадувала, коли почали стріляти по її будинку під Києвом, вона схопила за руку дитину і сумку, яка висіла біля дверей. На щастя, там був її український паспорт, закордонного не було, і трохи грошей. Вони встигли вибігти з дому. А за мить дому не було. Людина, яка мала все, раптом все втратила!.. І поки ми кілька тижнів допомагали збирати їй документи на виїзд далі до родичів у США, ця жінка спала з сином на розкладачках у рецепційному центрі, де ночувало по 700–800 людей водночас, а тоді, як вона там була, цифра доходила і до трьох тисяч людей на ніч».