Страх, сором і провина: що змушує нераціонально поводитися з грошима під час війни

///
1008 переглядів

Спікерки проєкту psyFAQ психологині Марина Нікітіна, Світлана Горбач, Марія Жиган та Олена Адамова говорять про те, як сором і провина впливають на відносини з грошима.

Відносини з грошима і в мирний час були зарядженою темою. Такий собі букет із раціональної та безглуздої поведінки, неусвідомлених страхів, сорому та почуття провини. У стресових обставинах війни, поки раціональна частина намагається зібрати себе по шматках, керівництво нашою поведінкою перебирають на себе ті самі страхи, сором і провина:

  • Ви не наважуєтеся викласти фотку з ресторану, бо, коли інші страждають, ніяково зізнатися, що у вас все добре.
  • Нестерпно зізнатися, що ваш рівень життя впав, і ви не можете собі дозволити те, що могли раніше. Ба більше, потребуєте допомоги та маєте погодитися на менш кваліфіковану роботу. Це болісний удар по самооцінці.
  • Ви відмовляєтеся чи взагалі не помічаєте вигідні проєкти та пропозиції. Бо «як можна заробляти та бути ок, коли в країні війна».
  • Ви волонтерите з останніх сил та віддаєте на донати значно більше, ніж можете. Бо зараз стільки людей, яким гірше за вас.

Це все не просто дискомфорт із циклу «Кому зараз легко». Така поведінка випалює внутрішній ресурс, вбиває віру в себе, зменшує шанси адаптуватися в новій реальності. І нікому немає від неї ані добра, ані користі.

Чому саме провина та сором? Звідки вони взялися? Це найдавніші способи, якими люди регулюють соціальну поведінку в групі. Якщо робите щось, що ваше плем’я засуджує, вас виганяють. А вигнання — це смерть. Почуття провини та / або сорому змушує вас шукати покарання, щоб розплатитися за свій вчинок, заслужити прощення і залишитися в групі.

З часом схема спростилася. Проступок вже не дорівнює вигнанню, а вигнання — смерті. Але пам’ять про це зашита в нас генетично.

Ось чому почуття провини та сорому бувають такими пекучими і так вправно нами керують. У глибині серця ми досі вважаємо їх передвісниками загибелі. І несвідомо намагаємося «покарати» себе за вчинок, поки цього не зробили інші. Навіть якщо вчинок, на об’єктивний погляд, не має ані натяку на «склад злочину».

Як це стосується війни та відносин із грошима?

Крайній прояв почуття провини — це установка «Я не маю права жити». А крайній прояв сорому — це «Я не маю права бути собою».

Обидві установки — неусвідомлені. Обидві активуються в ситуаціях загрози життю. Зараз, під час війни, вони виглядають як «Я не маю права жити (бути собою), коли інших вбивають».

Внутрішня заборона на життя може призвести і до скорочення доходів. Наприклад, людина перестає бачити нові можливості заробити, а ті, що є, саботує, бо обмаль сил та енергії на роботу. Стидається брати гроші за свої послуги, працює або за мінімальну ціну, або на волонтерських засадах: «Я не можу брати у людей гроші, наживатися на війні». Не може заявити про себе, запропонувати свої послуги: «Зараз війна, людям треба інше». Відмовляє собі у кафе або ресторанах.

Сором та заборона на право бути собою змушують відмовитися від власних інтересів заради прийняття в суспільстві. Людина намагається бути «такою, як треба», наприклад, працювати безоплатно або за мінімальну ціну, не озираючись на власний ресурс та можливості. І робить так не тому, що хтось вимагає, а щоб заспокоїти внутрішній жах: «Якщо я не допомагаю, я не потрібна».

Схожий механізм працює, коли ми втрачаємо колишній рівень життя та доходу. Багато хто в цій ситуації швидше почне уникати спілкування з друзями, щоб ніхто, бува, не помітив його обмежень, ніж зізнається, що потребує допомоги.

Сором — потужний регулятор. Бо на психологічному рівні це те саме вигнання — «Ти не наш, ти не такий, як ми». І вислів «Померти від сорому» — не фігура мовлення, а просто скорочений опис процедури.

Де провина та сором, там і страх перед покаранням. «Якщо в тебе все добре, за це доведеться розплатитися, — говорить пам’ять про репресованих предків та жорстокі 90-ті роки. — І краще розплатитися добровільно, ніж дочекатися, коли це змусять зробити інші. Люди, партія, доля чи хтось іще».

Як ця установка проявляється зараз в умовах війни?

Це перша війна в історії, яку ми можемо спостерігати майже онлайн. Ми бачимо величезну кількість болісної інформації, що шокує. На її фоні починає здаватися, що лишатися досі живими-здоровими, мати житло та роботу — це чисте везіння. Ми на це везіння навряд чи могли заслужити. А отже, доведеться за нього розплачуватися.

Найпростіший спосіб «розплатитися» — це буквально грошима.

Ми несвідомо саботуємо можливість заробити, починаємо затято волонтерити чи донатити і віддаємо значно більше, ніж нам комфортно. Це теж своєрідна спроба відкупитися від провини за те, що нам краще, ніж комусь. «Заплатити долі за прихильність» грошима та добрими справами, перш ніж вона сама візьме плату чимось іншим.

Звучить так, ніби донати і волонтерство — це якась захисна реакція, а не ознака розвитку суспільства. Ні, зовсім ні.

Допомога іншим — чудовий спосіб впоратися з тривожністю, відчути себе потрібним, причетним до боротьби. Але важливо, щоб допомога не завдавала шкоди, була вам до снаги.

Одна справа — допомагати, бо я співчуваю і маю на це ресурс. Я бачу, що людині погано, я розумію та поділяю її біль. І з цього стану роблю щось конкретне й адресне для неї. Це здорова позиція.

Інша — допомагати, бо мені соромно бути окей тоді, коли інші страждають.

Тут я не стільки піклуюся про тих, кому погано, скільки намагаюся позбутися сорому та провини за те, що я не на їхньому місці.

Та річ у тому, що сором і провина — не наші. Вони нав’язані. Хіба жителі одного умовно безпечного регіону винні, що інший потерпає від обстрілів? А ті, хто виїхав, хіба винні перед тими, хто залишився? Ті, в кого є робота, — перед тими, хто втратив і роботу, і дім?

Звісно, ні. Але нас так виховали, що ми постійно порівнюємо себе з тим, кому зараз гірше. І в будь-якому разі не на свою користь: «Як ти можеш радіти, коли іншим погано?», «Не ний, іншим ще гірше!».

Тобто соромно і неприйнятно жити власним життям, коли іншим погано. Тим більше, що це дуже реальні люди, які потерпають просто зараз і поруч. Треба допомагати. Що більше страждань навколо — то більше треба віддавати.

Та якщо мета — не розв’язувати конкретну проблему, а заглушити власні болісні почуття, цей горщик не наповниться, скільки не віддавай. Іншим ви, звісно, допоможете. Але собі отримаєте зневіру, вигорання та апатію.

Краще давати регулярно, але свідомо та за змоги, залишаючи собі ресурс, щоб жити та заробляти далі. А для цього треба бути чесними з собою та розуміти, що саме рухає вами у добрих вчинках.

Як перестати йти на поводі у старих емоційних стереотипів?

Не дивіться на пил під ногами. Багато хто зараз втратив колишній рівень життя, доходів або взагалі роботу. Коли відмовляєте собі у звичних речах, погоджуєтеся на значно скромніші умови роботи та життя, важко не впасти в сором та самоприниження.

Тут є одна рятівна порада: не дивіться на пил під ногами. Жінки та дівчата продовжують озиратися назад, на життя, якого вже не буде, і це розриває серце. Або дивляться під ноги, фіксуються на нинішньому важкому моменті. Це зневірює та забирає сили.

А треба поглянути вперед. Якщо знаєте, куди йдете, пройти пилюкою значно легше.

  • Як ви хочете жити через рік? Незалежно від того, чи закінчиться війна.
  • Скільки грошей вам потрібно? Що ви можете зробити зараз, щоб їх заробити (підтвердити диплом, отримати потрібні документи тощо)?
  • Якщо працювати за фахом наразі неможливо, то яка з професій, що ви зараз можете освоїти, дасть ці гроші в осяжному майбутньому?

Ви можете не знайти відповідей одразу. Але залиште ці питання підвішеними. Мозок буде шукати варіанти, і знайде їх. Так, поки ви вчитеся, адаптуєтеся чи отримуєте документи, доведеться пройти «пилюкою» — через безгрошів’я, некваліфіковану працю та обмеження. Але тоді все це перестає бути гірким кінцем шляху і перетворюється на один із кроків до мети.

Не дайте почуттям маніпулювати собою.Сором і провина — чудові маніпулятори. Варто навчитися бачити момент, коли ви включаєтеся в їхню гру. Перш ніж скинути велику суму грошей, погодитися на роботу без нормальної оплати, відмовитися від вкрай потрібної допомоги — візьміть паузу.

Прогуляйтеся, поговоріть із собою. Що ви зараз хочете зробити? Чому? Що це дасть саме вам? Чи дійсно ви хочете віддати саме цю суму? Може, менша буде більш комфортною? Чи дійсно ви готові працювати без винагороди чи впораєтеся без допомоги?

Ще краще, якщо ви прогуляєтесь, подумаєте, а потім запишете свої роздуми. Коли ми пишемо, вмикається наша раціональна частина, «внутрішній спостерігач». Він дозволяє побачити картину більш цілісно та чесно. А отже, вам легше буде відділити маніпулятивні емоції від реальної мотивації та обрати краще рішення.

19 та 20 жовтня психологічний проєкт psyFAQ проводить онлайн-конференцію «Гроші під час війни». Експерти та експертки говоритимуть, як повернути собі внутрішні опори в часи випробувань. Адже матеріальна стійкість напряму пов’язана з емоційною та психологічною.

Захід безплатний. Деталі та реєстрація тут.