«Перший вибух — ти маєш сісти в машину і поїхати, хоч би як страшно було». Історія Світлани Колодій із циклу «Внутрішня міграція»

від | Сер 4, 2022 | Війна в Україні, Внутрішня міграція, Її історія

Онлайн-журнал «Люк» запускає проєкт «Внутрішня міграція», присвячений внутрішньо переміщеним особам та покликаний привернути увагу до їхніх проблем.

Це понад 40 історій людей із різних регіонів України, які змушені були екстрено покинути рідні домівки та міста, щоб перечекати війну, зберегти сили і врятувати себе та близьких. Від лиха, яке застало їх зненацька. Від обставин, на які неможливо вплинути.

У фокусі — особистий досвід переселенців, їхні емоції та почуття від радикальних змін у житті через війну, складнощі адаптації на новому місці та життя далеко від рідних домівок.

Світлана Колодій
35 років
Фахівчиня із залучення приватного сектора та стійкості у Програмі сприяння громадській активності «Долучайся!»
Донецьк — Київ — Харків — Харківська область — Івано-Франківськ

Я народилася в Луганській області. З дитинства мріяла про свій дім. У нас була квартира, але все літо я проводила у бабусі з дідусем, копала картоплю… Звичайно, це через бідність і неможливість купувати щось, тому натуральне господарство, огірки-помідори. Та мені завжди мріялося, що в мене буде дім, собаки, і я буду це вирощувати не тому, що треба, а тому, що хочу.

У 17 років я переїхала в Донецьк навчатися на проєктного менеджера. У 2013 році спробувала перебратися до Києва, якийсь час жила на два міста. Останній раз була в Донецьку в березні 2014-го.

У батьків у Луганській області востаннє була наприкінці 2013-го чи на початку 2014-го. Я не виїжджала, як мій брат, із родиною з-під обстрілів, але всі ці вісім років була в статусі внутрішньо переміщеної особи.

Втрата дому стала для мене сильною травмою. У січні 2015-го померла бабуся, яку дуже любила. І я не могла туди поїхати, бо тривали активні бойові дії. Десь у 2016-му пішла до психотерапевта, бо в мене була сильна депресія.

Я зараз ретроспективно можу сказати, чому для мене це було важливо. Мої обидва дідусі з Західної України. І після Другої світової Радянський Союз не прагнув зміцнити українську державу. Їх насильно перемістили. Один дідусь був полоненим, і його повернули не додому, а на Луганщину. Другий дідусь опинився не на Тернопільщині, звідки він родом, а на Донеччині.

Я змогла це зрозуміти, тільки коли відчула на собі. Чому дідусь, коли я була маленькою, гойдав мене на колінах, розповідав вірші українською і казав: «Ти маєш вчити, бо це твої корені». А я сиджу в абсолютно русифікованому маленькому місті, думаю: «Що таке українська? Чому це погано чи добре?».

Коли я почала працювати з травмою втрати дому, в якийсь момент вирішила, що не хочу ані мати дім, ані стосунки, бо це надто тяжко. Але час минав, я зустріла свого нинішнього чоловіка і не захотіла відмовлятися від того життя.

У 2020 році я приїхала з Києва до Харкова перебути локдаун, але залишилася. Ми одружилися. Довго шукали свій новий дім і знайшли такий маленький, світленький, з нормальним ремонтом [у Слобожанському в Харківській області]. Там був невеликий клаптик землі, поруч — ліс. У нас було дві собаки. Я взяла машину в кредит.

Ми зробили нову кухню, яскравого блакитного кольору, обирали всі ці речі… Кран, щоб був красивий, поличку для спецій, бо ми любимо готувати. Я нарешті позбулася статусу внутрішньо переміщеної особи, так раділа прописатися у своєму селі! І ти, сука, тільки починаєш жити життя, до якого весь час прагнула…

Ми переїхали у новий будинок у серпні. І я, з одного боку, ні про що не жалкую, бо прожила ці пів року в любові, в красі. А з іншого боку… Зараз мій будинок на окупованій території, він є зоною бойових дій. Він був окупований одразу, вдень. Ми виїхали десь через 30–40 хвилин після першого пострілу, о 5:03, і десь в обід російські танки під’їхали до окружної Харкова.

Думаю, мій попередній досвід дозволив мені вижити. Бо в мене не було ілюзій, що я зможу вижити в окупації. Моя робота пов’язана з фандрейзингом, соціальними проєктами, у мене активна громадянська позиція, я працюю в проєкті, який фінансується USAID. Я знала, що буду людиною, яка якщо не є в списках, то тією, що під загрозою.

У нас не було підвалу, а я розуміла, що таке обстріли. Я з 2015-го працювала на сході, тому знала, що таке війна, що таке окупація. У мене не було зволікань: перший вибух — ти маєш сісти в машину і поїхати, хоч би як страшно було.

З 26 лютого я живу в Івано-Франківську. Перший тиждень була у ступорі. Нічого не їла, не спала. Єдине, що могла… у моїх друзів там громадський ресторан Urban Space 100, я допомагала прибирати посуд зі столів.

Минуло десь три тижні, і я почала більш-менш розуміти, що відбувається. Тоді знову допоміг попередній досвід: для мене дім — це сакральна історія, і мені треба було облаштувати простір. Я купила орхідею. Дістала книжки і розставила їх. Постаралася повісити якусь штору.

У кінці квітня і на початку травня був чорний період. Мій чоловік і до 24 лютого робив певні кроки, щоб вступити в тероборону. Коли він повертався до Харкова, його не взяли, сказали почекати. Він вивіз маму і тітку, повернувся і пішов у тероборону тут.

Здавалося, що я втратила все. У мене був дім, чоловік, життя, любов. А тепер у мене є орендована квартира в Івано-Франківську і собака. Мій чоловік на фронті, мій дім окупований, мої батьки в окупації. Ну, типу, what the fuck? Що відбувається? Чому я?

Зараз я на етапі прийняття. Я ще дозволила собі відпочити за кордоном: поїхала з України на 10 днів. Коли поверталася, зрозуміла, що не хочу жити ніде, крім України. Я зрозуміла, що людям, які вимушено виїхали за кордон, в рази гірше. Вісім років, просто живучи в Києві, я відчувала сум за домом. А вони живуть у Франції, Німеччині, тож їхній сум у рази більший.

Коли я зрозуміла, що життя в Україні є моїм вибором, до мене прийшло усвідомлення: можливо, там, за кордоном, легше, але для мене це — реально сакральна війна.

Мене всі вісім років питали: «Чому ти не вивезла батьків?». І я їм казала: «Вони ж не валіза, щоб їх вивозити». Батько завжди казав: «Якщо ми поїдемо звідси, то хто залишиться? Ти ж віриш, що це Україна? Тоді тут мають жити українці».

Їм шкода їхати не через стіни. Через могили їхніх батьків і через… Мій тато вирощує виноград вже 30 років. У нього понад 60 сортів. А коли в 2014-му почалася війна, вони пішли з роботи, і всі вісім років їх рятувало саме оце: виноград, картопля з огірками, продавати їх.

Скільки я буду жити, буду вірити в те, що ми зможемо повернути всі наші території. Напевно, ця віра мене і штовхає щодня. Коли в 2016–2018 роках я працювала на сході, не вірила. Все робила для цього, але не вірила.

А зараз у мене є віра, що або так, або ніяк. Мені здається, що ми переможемо, і я зможу поїхати додому. Поїсти татового винограду і маминих огірків.

Записала Ольга Васіна
Фото — Дарія Мерабет

«Складнощі мене доволі вдало оминали або ж я їх просто не долала, а в них жила». Історія Дар’ї Зоріної з циклу «Внутрішня міграція»

«Кожного дня, щойно я прокидаюся, беруся за телефон, дивлюся, що відбувається вдома в Дергачах». Історія Маргарити Попової з циклу «Внутрішня міграція»

Проєкт «Внутрішня міграція» ставить за мету дослідити, як російська агресія змінила життя людей. У центрі — історії звичайних українців та українок (вчителів, лікарів, підприємців, ІТ-фахівців, дизайнерів, маркетологів, студентів, пенсіонерів тощо), які через війну змушені були покинути свої домівки та поїхати в невідомість. У проєкті беруть участь понад 40 людей — переселенців із різних регіонів України, які наразі перебувають під окупацією або зазнають постійних обстрілів із боку армії рф.

На сайті проєкту можна буде знайти не тільки історії людей, які змушені були покинути рідні міста після 24 лютого, але й тих, хто зробив це раніше, під час першої хвилі міграції, що почалася в 2014 році.

Стежити за проєктом можна на сайті migration.lyuk.media. Щотижня на сайті з’являтимуться дві нові історії українською та англійською мовами. Наразі доступні вже шість розповідей.

Проєкт фінансується спільно з бюджету програми трансформаційної співпраці Чеської Республіки.

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Ми залишаємося незалежним та чесним жіночим виданням вже 7 років. На відміну від багатьох жіночих сайтів ми прагнемо відверто говорити про жінок та надати платформу для різноманітних голосів, які розповідають про справжнє життя, реальні проблеми жінок, їхні потреби, страхи, надії, про їхній досвід, успіх та досягнення. Кожна з нас заслуговує бути почутою. Кожна з нас може бути прикладом та натхненням для інших. Кожен, великий чи невеликий, внесок неймовірно цінний — він має важливе значення для захисту нашої редакторської незалежності та існування цього проєкту. Підтримайте DIVOCHE.MEDIA — від 50 гривень. Дякуємо!
«Кожного дня, щойно я прокидаюся, беруся за телефон, дивлюся, що відбувається вдома в Дергачах». Історія Маргарити Попової з циклу «Внутрішня міграція»

«Кожного дня, щойно я прокидаюся, беруся за телефон, дивлюся, що відбувається вдома в Дергачах». Історія Маргарити Попової з циклу «Внутрішня міграція»

Онлайн-журнал «Люк» запускає проєкт «Внутрішня міграція», присвячений...