«Кожного дня, щойно я прокидаюся, беруся за телефон, дивлюся, що відбувається вдома в Дергачах». Історія Маргарити Попової з циклу «Внутрішня міграція»

//
356 переглядів

Онлайн-журнал «Люк» запускає проєкт «Внутрішня міграція», присвячений внутрішньо переміщеним особам та покликаний привернути увагу до їхніх проблем.

Це понад 40 історій людей із різних регіонів України, які змушені були екстрено покинути рідні домівки та міста, щоб перечекати війну, зберегти сили і врятувати себе та близьких. Від лиха, яке заскочило їх зненацька. Від обставин, на які неможливо вплинути.

У фокусі — особистий досвід переселенців, їхні емоції та почуття від радикальних змін у житті через війну, складнощі адаптації на новому місці та життя далеко від рідних домівок.

Маргарита Попова
62 роки
пенсіонерка
Дергачі — Ужгород

24 лютого зранку я, як завжди, збиралася на роботу. Почула вибухи і зрозуміла, що почалася війна. До кінця не вірилося, що це насправді сталося, і я пішла на зупинку, щоб автобусом їхати на роботу до Харкова. Я жила в Дергачах. Взагалі я пенсіонерка. Але працювала лаборантом у Харківському медичному університеті. А до цього — майже 30 років сімейною лікаркою, весь час серед людей.

Коли ми з колегами стояли на зупинці і чекали транспорту, назустріч нам їхали танки… Це було дуже страшно. Так ми зрозуміли, що автобуса не буде, і повернулися додому.

Понад місяць я залишалася з чоловіком у Дергачах. Обстріли тільки ставали інтенсивнішими. Це було дуже складне рішення для мене, я довго мучилася. Але мене підштовхував і чоловік, і донька, що треба сховатися від обстрілів і перебувати десь у безпечнішому місці, поки не закінчиться цей жах. Дергачі дуже потужно обстрілювали, близько від нашого житла розривалися снаряди, кулі летіли просто в будинки, вони горіли, руйнувалися. Це все було на моїх очах. Було дуже страшно. І тоді я ухвалила це рішення… можна сказати спонтанно. Вже не витримала більше.

«Кожного дня, щойно я прокидаюся, беруся за телефон, дивлюся, що відбувається вдома в Дергачах». Історія Маргарити Попової з циклу «Внутрішня міграція»

Я вирішила їхати до Львова сама, а там хай буде, що буде. Моя колега з роботи попросила вивезти з собою її літнього тата, допомогти йому дістатися до Львова, звідки вже вона його мала забрати за кордон. І я взяла на себе цю відповідальність, треба було допомогти.

З Дергачів нас вивезли волонтери, так ми опинилися на залізничному вокзалі в Харкові. А там якось запхалися в евакуаційний поїзд із цим дідусем і поїхали. Було нелегко. Понад добу ми діставалися з Харкова до Львова.

Коли приїхали, нас зустріли, я зупинилася переночувати в знайомих. Але все одно було дуже боляче і страшно. Чуже місто… чуже все. Донька переконувала мене їхати за кордон, вона сама там живе. Але я не хотіла їхати зі своєї країни. Та й адаптацію до нового середовища, не знаючи іноземної мови, у своєму віці уявляла дуже складно. Я захотіла бути вдома, в Україні. Порадилася з донькою, і вирішили, що залишуся в Ужгороді.

Знайомі допомогли знайти орендоване житло. Так я опинилася на Закарпатті. Перші два тижні я провела сама в квартирі: вишивала, читала, дивилася фільми, плакала… А потім переборола себе. Та й просто сидіти вдома я не могла, бо звикла завжди бути в русі, серед людей, все життя працювала з людьми. Я знайшла в інтернеті сайт ужгородських волонтерів, зателефонувала і запитала: «Чим я можу вам допомогти?». І мені сказали: «Приходьте, у нас завжди знайдеться робота». Так я почала потихеньку ходити волонтерити.

«Кожного дня, щойно я прокидаюся, беруся за телефон, дивлюся, що відбувається вдома в Дергачах». Історія Маргарити Попової з циклу «Внутрішня міграція»

Закарпатський батальйон створив ініціативу, щоб годувати переселенців безплатно, і я почала їм допомагати чим можу. Спочатку бутерброди робила, потім допомагала облаштувати нове приміщення з нуля: приходила прибирати, мити. Потім працювала офіціанткою. Я так переживала… Думала, що не впораюся з цією роботою. Але поставила собі завдання, сказала собі, що я сильна і мені вдасться. І в мене вийшло.

«Кожного дня, щойно я прокидаюся, беруся за телефон, дивлюся, що відбувається вдома в Дергачах». Історія Маргарити Попової з циклу «Внутрішня міграція»

Зараз працюю на кухні, допомагаю кухарям. Нас там четверо помічниць — усі переселенки, а кухарі — місцеві. Щодня наша волонтерська їдальня безплатно годує понад 1500 переселенців. Приходять люди, яким дійсно потрібна ця підтримка, допомога. І люди вдячні, що їх так добре приймають.

Я працюю на кухні щодня без вихідних. Не сиджу на місці. От сьогодні відпросилася, щоб поробити свої справи, швидко впоралася, і в мене зараз відчуття, що мені вже треба кудись йти, щось робити, кудись бігти. Здається, що я щось не зробила. Отак минають мої дні. Вони спливають дуже швидко: я раненько виходжу з дому і пізно повертаюся. Мені це допомагає відволіктися, не думати, не помічати, як минає день.

Тут я здружилася з жінкою Наташею з Херсона. Вона дуже хороша людина, ми з нею близько спілкуємося, підтримуємо одна одну. Вона взагалі втратила свій дім, її квартиру розбомбили. Здружилася також із дівчатами з Маріуполя, Сєвєродонецька. Якось отак і живемо…

Іноді нам вдається виділити якийсь час для себе після роботи, кудись сходити, десь посидіти. Бо цілими днями працюємо, це складно. Чим можемо допомагаємо людям, всі зараз у такій ситуації опинилися, тому треба якось працювати, себе тримати. А якщо нічого не робити, то всім нам буде дуже тяжко.

Дуже сподіваюся, що скоро будуть мир і перемога, і я обов’язково повернуся додому. Для мене Ужгород — це тимчасово. Мені подобається місто, воно невелике, але дуже затишне, зелене, красиве. І люди тут добрі, з розумінням ставляться, підтримують одне одного. Я не зустрічала, щоб хтось негативно ставився до переселенців. Але думаю, що, може, навіть літо мине, і я вже зможу повернутися додому.

«Кожного дня, щойно я прокидаюся, беруся за телефон, дивлюся, що відбувається вдома в Дергачах». Історія Маргарити Попової з циклу «Внутрішня міграція»

Кожного дня, щойно я прокидаюся, беруся за телефон, дивлюся, що відбувається вдома в Дергачах, читаю новини, переживаю за рідних, близьких. Щодня телефоную додому. У мене там залишився чоловік, він досі навідріз відмовляється переїжджати. А там дуже гучно і що не день тихіше не стає.

Ми з донькою чи не щодня його вмовляємо виїхати, але тільки чуємо образи, гнів, роздратування, мовляв, не вмовляйте мене, я все одно нікуди не поїду. Розумієте? От не хоче покидати свій дім. Він уже людина у віці, вже на пенсії… Всі люди різні, у всіх є своя думка, і він ухвалив для себе таке рішення, що буде там до кінця, до перемоги. А я тільки думаю, коли зможу туди повернутися.

Дуже сподіваюся, що скоро будуть мир і перемога, і я обов’язково повернуся додому. Мені трохи складнувато про це говорити, я засмучуюся, трохи гублюся… Але дуже сподіваюся, що повернуся додому, що все буде добре, що місто відбудується і все буде ще краще, ніж було. А зараз треба всім об’єднатися і триматися.

Записала Олена Високолян
Фото — Ігор Майхеркевич

«Складнощі мене доволі вдало оминали або ж я їх просто не долала, а в них жила». Історія Дар’ї Зоріної з циклу «Внутрішня міграція»

«Перший вибух — ти маєш сісти в машину і поїхати, хоч би як страшно було». Історія Світлани Колодій із циклу «Внутрішня міграція»

Проєкт «Внутрішня міграція» ставить за мету дослідити, як російська агресія змінила життя людей. У центрі — історії звичайних українців та українок (вчителів, лікарів, підприємців, ІТ-фахівців, дизайнерів, маркетологів, студентів, пенсіонерів тощо), які через війну змушені були покинути свої домівки та поїхати в невідомість. У проєкті беруть участь понад 40 людей — переселенці з різних регіонів України, які наразі перебувають під окупацією або зазнають постійних обстрілів із боку армії рф.

На сайті проєкту можна буде знайти не тільки історії людей, які змушені були покинути рідні міста після 24 лютого, але й тих, хто зробив це раніше, під час першої хвилі міграції, що почалася в 2014 році.

Стежити за проєктом можна на сайті migration.lyuk.media. Щотижня на сайті з’являтимуться дві нові історії українською та англійською мовами. Наразі доступні вже шість розповідей.

Проєкт фінансується спільно з бюджету програми трансформаційної співпраці Чеської Республіки.