Як післяпологова депресія повернула мене до життя

//
425 переглядів

Якщо життя підсовує тобі лимони, зроби з них лимонад. Саме так я повелася з післяпологовою депресією: захворіла на неї, вилікувала, дослідила хворобу, написала і видала перший в Україні роман «У ванні з восьминогом» на цю тему. Проте, якби я знала про післяпологову депресію те, що знаю зараз, багатьох проблем для мене і моєї дитини могла б уникнути.

Цей текст я написала до 24 лютого 2022 року, тому на якийсь час він був поставлений на паузу. Здавалося безглуздим говорити про досвід жінки, яка народила до війни, в умовах, коли українки народжують у підвалах пологових будинків під звуки повітряної тривоги. Проте зараз, знову повернувшись до цього тексту, я розумію, що післяпологова депресія не лікується війною. Вона залишається в тілі та психіці жінки, як прикритий брудним ганчір’ям смітник. Молода матуся може не усвідомлювати, що на додачу до зовнішніх обставин вона хворіє на післяпологову депресію. Цей факт неможливо ігнорувати. Про нього варто говорити саме зараз.

Я народила доньку в 32 роки. До цього зробила кар’єру, побувала в Кот-д’Івуарі, Уганді та в Демократичній Республіці Конго, пережила одне розлучення і вдруге вийшла заміж. Дитина була омріяною, і я готувалася до її появи як досвідчена журналістка: збирала інформацію, брала інтерв’ю в матусь, ходила на курси майбутніх батьків, читала профільну літературу.

У перший місяць життя малюка я почувалася жахливо — тіло відновлювалося після пологів, налагоджувало грудне вигодовування і намагалося прийти до тями. Проте з моїм мозком відбувалися дивні речі. Мені весь час було сумно, хотілося плакати й уникати будь-якого спілкування. Самій собі я пояснювала це тим, що треба відновитися, краще познайомитися з малюком, і поступово все прийде до ладу. Натомість я проводила свої дні в ліжку, забуваючи поїсти. Дійшло до того, що прийняття душу або чищення зубів нагадували мені тортури, тому я перестала чистити зуби і приймати душ.

Я продовжувала піклуватися про дитину: годувала її, гуляла з нею на вулиці, стежила за тим, щоб вона була чистою і здоровою. Проте ці дії не приносили мені задоволення. Ба більше: з часом почала відчувати ненависть до дитини та бажання, щоб вона зникла з мого життя.

На курсах із підготовки «молодих бійців-матусь» я почула статистику Всесвітньої організації охорони здоров’я. Згідно з нею, кожна шоста мама у світі страждає на післяпологову депресію. В країнах із низьким і середнім рівнем доходу (читайте — Україна) цей показник сягає 19,7%. У 2019 році, коли я народила доньку, в Україні було понад 300 тисяч породіль. Якщо брати найоптимістичнішу статистику, то близько 50 тисяч породіль того року мали великі шанси захворіти на післяпологову депресію. Багато це чи мало? Не знаю, але мені здалося дивним, що про цю хворобу я майже нічого не знала. На курсах на запитання «А що робити, якщо раптом захворію?» мені відповіли: «Та з вами такого не трапиться».

Найкраще визначення депресії, як на мене, дав актор Джим Керрі: «Депресія — це коли твоє тіло каже тобі “Пішов ти! Я більше не хочу бути цим персонажем. Я більше не хочу підтримувати цей аватар, який ти створив для світу. Це занадто для мене”. Потрібно сприймати слово depression як deep rest — глибокий відпочинок. Твоєму тілу потрібен «глибокий відпочинок» від персонажа, якого ти намагався грати весь цей час».

Я можу з цим погодитися, адже багато молодих матусь зустрічаються з новою роллю у своєму житті. Тепер вони вже ніби самі собі не належать: треба піклуватися про дитину, відновитися після пологів, знайти час на себе, побудувати нові стосунки з чоловіком, родичами, друзями. Вирішити щось із роботою або її відсутністю. Щось зробити з соціальним життям (або його відсутністю). Якось прийняти своє тіло, яке дуже сильно змінилося і стало далеким від стандартів краси. З цими викликами я зустрілася після народження доньки і не змогла дати їм ради.

По-перше, мене бісило власне тіло. Я завжди була стрункою, носила розмір S. Тепер мій одяг був із биркою L, і я відчувала себе бегемотом. Я очікувала, що живіт швидко зникне, але він був майже таким само великим, як на 6–7 місяці вагітності ще впродовж двох місяців. Про целюліт взагалі мовчу. Влітку друзі часто кликали мене на пляж або позасмагати на галявині, я відмовлялася.

По-друге, я сумувала за роботою, за біганиною і відчуттям значущості. Не вистачало подорожей, спілкування і задоволення від добре виконаної роботи. Я намагалася переконати себе, що моя нова робота — це бути мамою, але мені весь час здавалося, що я не пройду навіть випробувальний термін.

По-третє, стосунки з чоловіком. Наші соціальні ролі змінилися, сімейна діада стала тріадою. Новий член сім’ї вимагав уваги, він змінював наші ритуали і традиції. В нашому домі оселився хаос. Відсутність сексуального бажання — один із симптомів захворювання. Спочатку я не звернула на це уваги: коли ти нещодавно виштовхала з себе людину вагою під три кіло, не особливо хочеться думати про нове спарювання.

Власне, сама думка про те, щоб зайнятися сексом, спричиняла в мене фізичний біль. Від сексу бувають діти, тож давайте тут якось без мене. Пізніше сексуальне життя поновилося як результат одужання, проте над цим треба було добряче попрацювати.

Бебі-блюз

Вперше я сказала лікареві про свої симптоми за два тижні після пологів. Спочатку це були педіатри, потім — консультантки з грудного вигодовування, далі — психотерапевти. Всі відповідали одне й те саме: «У вас бебі-блюз. Це минеться». У перші тижні після пологів гормональний фон жінки змінюється. Вона стає плаксивою, легко роздратовується. Цей стан називають «бебі-блюз». Він є цілком нормальним. Якщо породілля почувається зле понад 14 днів після пологів, саме час бити на сполох. Проте в Україні на сполох чомусь мало хто б’є. Багато хто вважає, що український «бебі-блюз» може тривати роками. А це вже не що інше, як післяпологова депресія.

Тільки за шість місяців я дізналася про симптоми своєї хвороби: багато сну або замало сну, роздратованість, пригнічений настрій, негативістичне бачення світу, неможливість і небажання підвестися з ліжка, уникання будь-яких соціальних контактів, суїцидальні думки. Моїми персональними симптомами стали три думки, які автоматично програвалися у моїй голові: «Я погана», «Світ жахливий», «Майбутнього не існує». Ще я почала без упину їсти фастфуд і дивитися фільми.

Для оточення одразу порада. В жодному разі не можна робити двох речей: мотивувати та жаліти. Фрази «Досить лежати!» або «Зберися, не будь ганчіркою!!» ніяк не допомагають. Хвора сама себе мотивує, але в неї не вистачає сил на дію. Додаткова мотивація тільки більше її пригнічує. Жаль працює так само: ви допомагаєте хворій саму себе жаліти і берете на себе її обов’язки. Найкраща допомога — знайти психіатра для молодої мами. Далі, якщо депресію підтвердять, їй призначать лікування.

Визнати в Україні, що в тебе післяпологова депресія, — майже те саме, що заявити у прямому ефірі блогера-мільйонника, що в тебе величезний фурункул на сідницях. Тебе нібито пожаліють, але відпишуться мало чи не всі «друзі». З тобою перестануть спілкуватися матусі на дитячих майданчиках тому, що ти «якась дурнувата». А родичі раз у раз говоритимуть за спиною (але так, щоб ти чула), що «В наш час жінки в полі народжували, а потім йшли сапати. А зараз є пральна машина і памперси, от вона з жиру й біситься».

Таке ставлення до хворої принизливе і, м’яко кажучи, небезпечне. Саме через нього більшість жінок не розповідають про свої симптоми і проживають депресію на самоті. Попри те, що це сама собою дуже «самотня» хвороба, яка позбавляє бажання спілкуватися навіть із рідними і найближчими друзями, суспільне несхвалення робить її нестерпною. Найгірше те, що без належного лікування депресія переходить у хронічний стан. Жінка починає думати, що страждати — це «нормально», і зависає в такому стані на довгі роки.

Витягати саму себе з депресії — те саме, що пробувати застібати ліфчик на мокре тіло масними руками: задоволення жодного й, найімовірніше, промахнешся. Саме тому перше, що необхідно, — звернутися до лікаря. Діагноз «депресія» може поставити лише невролог або психіатр. Не треба лякатися ні першого, ні другого. Особисто я зволікала з тим, щоб піти до психіатра. Мені здавалося, що це те саме, що визнати себе Наполеоном або Жозефіною. Було страшно, що мене одразу покладуть у дурку і відберуть дитину. Насправді лікарі — це професіонали, які за допомогою спеціальних тестів діагностують хворобу, і, залежно від ступеня важкості, призначають лікування. Є випадки, коли молодій мамі необхідно лягти в стаціонар і пройти лікування, і це цілком нормально.

Я проходила лікування вдома. Мені призначили ліки та психотерапевта. Якщо депресія дуже важка, психотерапевта призначають тоді, коли ліки допоможуть жінці прийти в більш-менш нормальний психічний стан. Від антидепресантів я відмовилася, оскільки хотіла продовжити грудне вигодовування. Проте мій випадок — виняток. Мені пощастило з психотерапевткою, яка змогла вивести мене з депресії без ліків. До того ж я багато над цим працювала, бо хотіла нарешті відчути себе щасливою.
Моє лікування зайняло понад рік. Я мала два сеанси з психотерапевтом на тиждень. До цього додала обов’язкові щоденні прогулянки на свіжому повітрі. Почала займатися спортом і налагодила харчування.

Проте найголовніші зміни відбулися у моїй свідомості: я навчилася помічати та реагувати на власні емоції, пропрацювала болісні моменти дитинства і перестала звинувачувати світ у своїх проблемах. Зараз відчуваю себе вдячною хворобі, адже завдяки їй я змогла якісно змінити власне життя.

«У ванні з восьминогом» — це частково моя, Анни Кіко, частково вигадана історія про жінку, яка захворіла на післяпологову депресію, мало не вчинила самогубство, але змогла полюбити себе і свою дитину та стати щасливою. Я навмисно побудувала роман так, що 50% у ньому героїня переживає подорожі Африкою, де купається в Нілі, п’є вино та їсть смаженого крокодила. Адже депресія — це лише мова вашого тіла, яке дає вам зрозуміти, що щось йде не так. Поруч із нею існують життя, радість, сміх, обійми, любов, смачна їжа та задоволення… Все, що потрібно, — це лікувати хворобу та жити далі.