«Світло далекої зірки». Уривок з дебютного роману Аманди Лі Коу

//
746 переглядів

Ця розповідь починається з випадкової світлини, зробленої на одній з артистичних вечірок у міжвоєнному Берліні, де вперше перетнулися життєві траєкторії трьох жінок — Марлен Дітріх, Анни-Мей Вонг та Лені Ріфеншталь. Перша з них — німкеня, яка покинула рідну країну в час нацистського панування й стала американським символом свободи. Друга — американка китайського походження, чужа в Америці й у Китаї, чия акторська кар’єра — це ненастанне долання культурних стереотипів. Третя — німкеня, авторка визнаних кіношедеврів, яка поховала свій талант, поставивши його на службу Адольфу Гітлеру.

Три зірки кінематографа — мистецтва, що уособлює довге XX століття, такі яскраві й різні. В їхньому світлі розкривається ціла епоха, сповнена відчайдушної творчості, боротьби за мрію, незмірного болю та неминучої самотності. Долі реальних людей авторка відтіняє історіями вигаданих, але реалістичних героїв, створюючи багаторівневе й багато­голосе сюжетне полотно, що широко розгортається в часі та просторі.

«Світло далекої зірки» — перший роман англомовної письменниці родом із Сінгапуру Аманди Лі Коу, який здобув високу оцінку критиків.

«Світло далекої зірки». Уривок з дебютного роману Аманди Лі Коу

«Це була така малоймовірна фотографія, яка відкрила багато запитань. Побачити разом голлівудський макіяж Марлен, Анну Мей у ранньому стилі «флеппер» і нацистську Лені, це було ніби відкрити скриньку Пандори, — розповідає Аманда Лі Коу. — Не лише як письменниця, а і як людина, я завжди шукаю інтимну прогалину в історії, бічну червоточину в часі. Це були три жінки, які незабаром усі стануть першопрохідцями по-своєму; ось вони були на вечірці, соромлячись перед камерою чоловіка. Якщо ви взагалі знаєте Марлен, ви розумієте, щойно вона стане тією фатальною білявкою, якою ми всі її знаємо, її ніколи б не спіймали на тому, що вона так щиро і несхибно посміхається перед камерою.

Марлен багато значила для молодшої, напівсформованої версії мене. Я виросла з її гігантським плакатом на стіні й думаю, що в якийсь невидимий, особистий спосіб вона, мабуть, допомогла мені стати такою дорослою, якою я хотіла бути».

Письменниця розповідає, що у підлітковому віці в консервативному Сінгапурі не мала відповідних епосі кумирів, вона обрала Марлен Дітріх як людину поза часом і простором. «Вона була публічно бісексуальною, вміла працювати і зі штанами, і з сукнею. Я ніколи не бачила нічого з цього. Я виросла у буквальному сенсі без взірця квір-людей, до такої міри, що подумала, що, можливо, у Сінгапурі не було дорослих геїв. З 13 до 16 років я навчалася в школі для дівчат, коли вчителі дізналися, що в мене є дівчина, відправили мене на консультацію. Згадка про те, що Марлен була такою вільною десятиліття тому, змусили мене відчути, що я можу не тільки вижити, але й посміятися через все, що я переживала».

«Світло далекої зірки» виходить друком у «Видавництві Старого Лева». Публікуємо уривок.

Марлен вбила собі в голову невиразну надію, що коли нафарбуватися й усе чисто прибрати в кімнаті, то він зателефонує. Але помади, щоб підмалювати губи, бракувало, перестояні лілії засмерділися, а служниця, яка приходила раз на тиждень, запізнювалась.

На нічному столику Марлен намацала свій перламутровий театральний бінокль і порозглядала кришталеву вазу в обидва його кінці. Потім — лілії. Марлен була вже нівроку майстринею цього хатнього спорту. Їй дошкуляло хіба що затиснення шиї. Вона розглядала квіти, як їй здавалося, не довше десяти хвилин, та зі стрілок розцяцькованого камінцями ручного дзиґарика на її нічному столику випливало, що збігла вже ціла година. Тривожний знак для самотньої вісімдесятивосьмирічної жінки, проте Марлен лише знизала плечима й знову взялася за бінокль. Зів’яла голівка квітки впала з висохлого стебла просто на білий килимок.

Марлен подивилася у збільшувальний окуляр.

А це що за хер, закричала б вона, якби в квартирі був іще хоч хтось. Капут пеніс! Але вона була вдома сама, тому заходилася відколупувати рожевим пальцем пляму з притертого об’єктива. А тоді задивилася знову — тепер уже в невиразний імпресіоністичний відбиток власних вуст на тильному боці срібної ложки.
Марлен давно вже не розглядала свого відображення в дзеркалі і ще давніше не бачила денного світла. Понад десять років вона не виходила з дому. Кімнату освітлювали тільки лампа в скляному абажурі з підвісками й телевізор у ногах ліжка.

Хворі ноги більше не дозволяли їй стояти на підвіконні п’ятого поверху й насолоджуватися виглядом на паризькі дахи. Тепер вона лежала клубочком, прикута до ліжка, в товаристві подушок, набитих гусячим пухом, і овечої шкури, а дотепер видний з вікна клаптик неба мав слугувати їй достатньою втіхою. Проте ця дарована милість якнайбрутальніше урвалася кілька років тому, коли один жовтий фотограф винайняв автовежу і поставив її під будинком номер 12 по авеню Монтень.

Удаючи ремонтника, він розташував платформу просто перед її вікном і наставив телеоб’єктив. Косуючи на його схилену голову й задерті лікті, Марлен подумала, що це — найманий убивця з дробовиком. Вельми вдячна, вона заплющила очі й невинно згорнула руки попід грудьми, адже зірка рівня Марлен повинна була відійти в один із двох способів: або голосно, або рано. Для того, щоб померти молодою, їй забракло таланту, і нині вона з тривогою думала про некролог, який напишуть про неї на дев’ятому десятку. Скільки безсонних ночей провела Марлен, зі страхом уявляючи, як домоправитель знайде її тіло, що повільно стікатиме в судно! Вбивство здавалося естетичнішим за рак і не потребувало ані часу, ані грошей. Де той фанат, від якого кур’єр приніс їй домашні брауні, глазуровані спермою? Хочу розтанути у тебе в роті, кицю, було написано на листівці. Чи той, що надіслав їй знімок власної поголеної литки з витатуюваним на ній її збільшеним, моторошно реалістичним молодечим портретом?

Синку, розважливо відповіла вона, починай відкладати гроші на лазерну епіляцію.

Марлен розплющила очі. Вона була досі жива. Придивилася в бінокль до вікна й запізно побачила, що там, по той бік — ворог, фотограф. Ліктями вперед виштовхнула себе з ліжка, і коліна болісно запротестували, коли вона перенесла вагу тіла на одну ногу. А тоді впала й накинула на обличчя овечу шкуру, щоб заховатися.

Ексклюзивні світлини були надруковані в таблоїді «Упс!».

Розкіш її помешкання не можна було назвати невимушеною — а вона ж так довго цього домагалася! — проте ніхто не помітив іншого: як із часом дедалі важче боротися зі старістю. Щороку це вимагало більших і більших зусиль; вона трималася, поки могла, та одного дня відчула, що не подужає. Збудувавши все своє життя на півправді, Марлен уже не здатна була зупинитися. Тоді вона заплатила домоправителеві, щоб той зашторив їй усі вікна. Останній кволий проблиск світла між вікном та шторою був задушений смужкою скотчу. У цілковитій темряві Марлен підбадьорювала себе: це ніби в материнському лоні! Чомусь ця думка здалася їй огидною; Марлен заштовхала її якнайглибше й спробувала ще раз: це ніби в кінотеатрі перед початком фільму!

Раз за разом вона уявляла вранішнє сонце, що нагріває паркі води Сени, розеткові вікна Собору Паризької Богоматері й ті кошмарні новомодні піраміди зі скловолокна перед Лувром, що обурювали всіх і кожного. Вона так це любила. Італійського різника, чиї удвічі тонші від звичного сигари із присмаком шкіри вона курила, доки він відбивав їй телячі стейки, російську крамничку, до якої частенько заходила в мідній перуці й темних окулярах, і тамтешнього скрипаля, дорідного чолов’ягу з долонями, схожими на бейсбольні рукавиці, який доводив її до сліз своїми ніжними гімнами.

Тепер усе це їй не належало. Скільки років уже вона не наносила на обличчя тональної основи й не фарбувала губ? Але сьогодні їй знову запраглося шматочка світу для себе, і Марлен готова була докласти зусиль — адже її фізична енергія без упину перетікала в ту невидиму силу, що обертає Землю й керує невиявними зв’язками на ній. І це було не хворобливе марення жінки під дев’яносто: свої переконання вона вважала радше метафізичними, ніж духовними. Народжена Козорогом наприкінці грудня 1901 року, вона з підліткового віку твердо вірила в астрологію. Свою зухвалість виправдовувала розташуванням планет у мить її появи на світ. Іще до того, як перше місячне заплямувало їй спідницю, випатрала своє ім’я, Марі̶ ̶М̶а̶ґ̶д̶а̶лен, і зробила його впізнаваним, унікальним. Так чіткіше й чистіше — без лицемірного церковного сухозлоття. Прізвище можна й лишити — воно їй подобається. «Дітріх» означає «ключ від усіх дверей».

Викублюючи собі його телефонний дзвінок, Марлен увесь минулий тиждень пролежала в нижній сорочці й лебединій шубі, пошитій спеціально до її прем’єри у веґаському кабаре 1957 року з найм’якшого пуху трьохсот білих лебедів — «Люди за етичне ставлення до тварин» згодом написали їй палкого листа, мовляв, така законодавиця моди, як Марлен Дітріх, зобов’язана одягатися відповідальніше. Утім, вона мала ще дві такі самі королівські шуби. Через довжелезні подоли в них насилу виходило пересуватися по сцені. Одну Марлен віддала в музей, а другу вкоротила, щоб не була така громіздка. Відколи вона прибралася, пролунало три дзвінки, і жодного разу не той, сподіваний, тому нині Марлен витягла свій щасливий діамантовий браслет і зробила макіяж.

Третина камінців у діамантовому браслеті були фальшиві.

Марлен випросила його в улюбленої тітоньки ще в інтернаті, на скрипковий концерт. Ти, головне, носи його, мовби він весь діамантовий, порадила тітка Джолі, і я обіцяю, ніхто не помітить різниці.
Підмалювавши губи, Марлен узялася за туш, та це довелося облишити, бо ревматична рука не здатна була нафарбувати вії, щоб не тицьнути в око щіточкою. Нічого, прийде служниця з газетами й квітами і допоможе. Ручки в неї не вельми вправні, але хоч не трусяться. Застояні квіти тривожно смерділи, так наче стояли не на камінній полиці, а тут, біля неї. Від цього гнильного молочно-зсілого запаху Марлен паморочилося в голові й мокріло під пахвами: подумати лиш, її особу витворили ці показні, білосніжні та свіжі букети!

Сама вона любила скромні туберози, проте відколи зіграла Шанхайську Лілію в «Шанхайському експресі», ніхто й не думав дарувати їй щось інше. Ці лілії ряхтіли в залах для прес-конференцій, трейлерах на знімальних майданчиках і готельних кімнатах. Вона захоплювалась ними, але все надмірне згодом починає набридати. У мандрівках Марлен замовляла собі дві ванни: в одній купалася, в другу скидала зрізані квіти. Не варто було так легковажити ними. Нині вона прикута до ліжка, і квіти помстяться їй. Готова до найгіршого, Марлен підняла руку й понюхала себе під пахвою. Усе як вона й боялася: запах не відрізняється від тижневого перепрілого смороду лілій.

Вона зняла з подушки пошивку, взяла парфумовану воду «Ів Сен-Лоран» і щедро побризкала довкіл, маскуючи дух квіткової смерті навпіл із різким смородом сечі з нічної вази під ліжком. Теперішня служниця непогано вимивала вазу й горщик, а попередня, іспанка середніх літ, ще сміла кривитися.

Але всі повинні б радіти, що я досі здатна попісяти, холодно заперечила їй Марлен. Та служниця звільнилася, коли господар квартири прийшов вимагати гроші за три місяці оренди, які Марлен йому заборгувала. Не слухай його, Херня, звеліла вона, проте служниця скинула фартух і щось прокричала іспанською. Марлен ні слова не зрозуміла, та зрозумів господар: вона вимагає, щоб ви нарешті затямили: її звуть Ермінія, а не херня. Марлен відказала, що це страшенно нечемно — вдиратися додому до людей, вказувати, як їм кликати їхню власну служницю, ще й верзякати про якийсь там arrears. Нема в неї зараз грошей. Таке трапляється.

Її було повідомлено про можливу конфіскацію майна.

Відчепіться, гиркнула Марлен, трясучи до нього з ліжка й без того тряським кулаком. Я ще не вмерла, але, якщо природний темп вас не задовольняє, можете його прискорити, прошу дуже. Я навіть прямо скажу вам, що мене влаштує, додала вона. Ніж у шию, тільки нагостріть як слід. Прославитесь.

Увесь наступний тиждень перелякана Марлен тремтіла в ліжку, уявляючи себе калікуватою жебрачкою з бульвару Сен-Жермен. Тільки відступіть мені овечу шкуру, благала вона подумки, з нею мені скрізь буде гарно. Тоді завітали якісь чинуші з французького міністерства культури й узяли на себе сплату її оренди, «en continuant a apprecier votre rectitude et votre integrite pendant la guerre». Навіть погодилися найняти нову служницю, щоб та приходила раз на тиждень.

Старі законники платитимуть за її новими рахунками! Марлен відчула себе королевою. Вона відповіла, поставивши наприкінці «Bisou» замість «Cordialement», і почепила свій Орден Почесного легіону над ліжком, ніби розп’яття, щоб відганяв бездушне та пронозливе поріддя всіх на світі рантьє.