Культура ніколи не залишає пустоту. Організаторки фестивалю «4.5.0» про Київ та культуру під час війни

/
733 переглядів

У Києві 27 та 28 травня в Національному центрі Олександра Довженка відбудеться благодійна операція об’єднаних мистецьких сил для підтримки ЗСУ та духу рідного міста. Важлива мета події — зібрати кошти на автомобіль для одного з підрозділів ЗСУ, що боронить країну на передовій.

«4.5.0» на сленгу українських військових означає «усе спокійно».

«Після трьох місяців пекла війни нам треба відчути себе живими. Відчути пульсацію життя свого міста і мати сили боротися за те, що для нас важливе. Передати цю силу тим, хто стоїть за нас, цивільних, на бойових позиціях і працює, щоб було “усе спокійно”. Важливо відчути і тримати зв’язок — між людьми та містами», — говорять організаторки.

З ними ми говорили про Київ, фестиваль під час війни та необхідність культурних подій.

Анаїд Агаджанова
журналістка

Мені 30 років, і з них, хоч і з перервами 23 роки, живу в Києві. Це єдине місто, де можу жити, і я не можу його покинути в найважчі часи, ми разом і в горі, і в радості. За декілька місяців до початку вторгнення я почала писати книжку документальних есеїв про київську топоніміку, вивчала, як Київ пережив Другу світову та як відбудовувався, — ця інформація допомогла остаточно вирішити залишитись тут. Від першого дня я працювала ведучою новинного марафону на радіо «Київ ФМ», готувала їжу та допомагала з різними побутовими запитами ТрО, останній місяць працюю вже у звичайному режимі, на радіо веду дві програми — «Культура: війна» та #мизалишились про киян, які не покинули місто. Наважилась організувати фестиваль.

Культура ніколи не залишає пустоту. Організаторки фестивалю «4.5.0» про Київ та культуру під час війни

Моя квартира у перші днів сорок перетворилась на казарму, польову кухню та бомбосховище. Мені здається, усе місто трансформувалось так само. Якби мені колись сказали, що я впускатиму до себе додому незнайомих, озброєних до зубів чоловіків, готуватиму їм їжу і почуватимусь із ними спокійніше, ніж будь-коли в житті, я б ніколи не повірила. Але люди у формі зі зброєю, які заповнили вулиці, створювали відчуття найнадійнішого захисту, заповнювали пустку від того, що більшість друзів-колег-знайомих-сусідів поїхали. Я дуже важко переживала кожен удар по будинку і виїзд кожної людини. Київ постраждав, йому було дуже боляче, але він боровся і вистояв.

Джингл моєї програми на радіо — «Наша культура — наша зброя», немає такого часу, коли культура не на часі. Ми бачимо по окупантах, до чого вдаються люди, в яких немає знань з історії, які не читають літературу і не мають моральних цінностей. Культура — це не лише про мистецтво, це про вміння розбиратись у подіях сьогодення, послуговуючись і мистецтвом зокрема. Культурні події дають можливість людям поспілкуватись, допомагають прорефлексувати те, що ми переживаємо в наш час, це своєрідна групова терапія. Якщо це дає можливість ще зробити важливу справу — зібрати кошти для потреб військових, то виходить, що культурні події вирішують одразу декілька суспільних запитів. Ці зустрічі роблять місто живим.

На фестиваль «Київ 4.5.0» я зібрала артистів, істориків, кінодокументалістів та ілюстраторів, більшість серед яких також перебували в Києві весь час, активно волонтерять та продовжують свою діяльність не в останню чергу з величезної любові до міста. Це надзвичайно глибокі, ціннісні люди, інтелектуали, чия робота та творчість просякнута сенсами, це не про те, що на поверхні. Іван Семесюк, Олег Криштопа, Альберт Цукренко — ті, хто формують сучасну українську культуру, послухати їх — це величезний внесок у саморозвиток. Ми маємо не лише вкладати гроші в армію, ми хочемо інвестувати у свій інтелектуальний та ментальний гаманець. Я не влаштовую свято серед чуми, я хочу зібрати найкращих людей улюбленого міста, щоб дожити до перемоги разом духовно сильними та розвинутими інтелектуально.

Олена Гончарук
виконувачка обов’язків директорки «Довженко-центру»,

Я не вирішувала залишатися у Києві. Просто не розглядала інших варіантів. Розрив ворожої ракети над будівлею «Довженко-центру» у перший день війни, ймовірно, зміцнив мене у цій позиції. Всі ці три місяці, крім того, що підтримувала робочі процеси і контакт із колегами (котрі попри війну зуміли зробити багато важливих речей на кінематографічному та дипломатичному фронтах), я тримала Київ.

У Києва з’явилися страшні рани. Але він щасливчик. Київ став чистішим. З’явилося багато місць, куди можна прийти впасти, сховатися, притулитися, залишитися на ніч. Люди стали більш турботливими. Мене тільки напружує активізація забудовників.

Культура ніколи не залишає пустоту. Організаторки фестивалю «4.5.0» про Київ та культуру під час війни

Я постійно дискутую з собою про те, чому так відсторонено дивилася на війну сім років. Сім, бо в перший рік, у 2014-му працювала в НХМУ. Війна тільки почалася, і дуже хотілося допомогти тим, хто пішов нас захищати, якось їх підсилити. Музей тоді запустив програму «Леви своїх не лишають», разом із митцями ми збирали кошти, щоб допомогти пораненим військовим та музеям на сході. Але потім відійшло, захопилися мирними справами, війна стала далекою. Тепер я не можу собі такого дозволити. По-перше, надто боляче це дистанціювання повернулося, і люди культури теж відповідають, а по-друге, мій Андрій на війні.

Культурна активність – це і про відповідальність, і про включеність у те, що відбувається навколо, і про роботу думки. Це все сукупно дає відчуття, що ми живі.

Ми дуже мало знаємо про себе і розуміємо себе. Я зараз не про коло інтелектуалів, а про пересічних українців. Через знання, через культуру наше суспільство має повернути собі власну цінність, щоб ніколи більше не відчувати себе «молодшим братом» чи «малим народом».

Марія Глазунова
проєктна менеджерка

Коли постав вибір — залишитися чи поїхати, у мене сталася панічна атака. Я не змогла покинути коханого та рідне місто. Вони мій дім, а вдома не так страшно.

Від самого початку повномасштабного вторгнення я перепробувала, здається, сотню ролей. Від посудомийки та вантажниці до організаторки кінотеатрів у метро. Зараз ми із командою «Довженко-центру» та неймовірною Анаїд влаштовуємо фестиваль «Київ 4.5.0».

Культура ніколи не залишає пустоту. Організаторки фестивалю «4.5.0» про Київ та культуру під час війни

Київ став зеленим та настороженим. Ми уважно дивимося на небо та все ще не можемо збагнути, чому в лютому цвітуть каштани.

Як би нам не здавалося, що час застиг десь 24 лютого або десь на новинах про Бучу чи Маріуполь, ми маємо жити життя. За це проливається кров наших людей. Культурні події — це ще й приємний спосіб фандрейзингу.

Як казала Катя Гандзюк, нам треба горнутися одне до одного. У купі трохи легше переживати травми та загоювати рани.

Маріанна Танська,
проєктна менеджерка «Довженко-центру»

Ми дуже вдало (як потім стало зрозуміло) тупили і не евакуювались до родичів у Бучу 24-го лютого, сімейні обставини змусили змиритись із тим, що поїхати — це крайній випадок. Залишилися вдома, тільки батьків з їхньої квартири неподалік Південного вокзалу перевезли до себе на орендовану квартиру на Голосієво.

Культура ніколи не залишає пустоту. Організаторки фестивалю «4.5.0» про Київ та культуру під час війни

На третю ніч я знайшла сон на станції метро «Голосіївська» — наступні тижні були ознаменовані найліпшим сном після двох років страждань від тривожних розладів сну.

Від тривоги рятувалась волонтерством в Добросусідській доставці, допомогою в організації вивезення дітей з Київщини, годуванням кішки друзів, які евакуювались, і допомогою «Довженко-центру». Потім зробила кішці мастектомію в середині березня (мали робити 24 лютого) і довго її виходжувала вдома — змусила себе повірити, що ракета не прилетить саме в наш будинок, хоча спала в одязі, щоб одразу тікати.

Долучилась до проєкту ARTery — платформи, яка допомагає українським спеціалістам концертної та музичної індустрії, які встигли евакуюватися, знайти роботу в Європі за професією, а не «збирати полуниці».

Київ ззовні вмер 24-го з останніми евакуйованими до комендантської години. Страх відчувався в наелектризованому повітрі, розпач відлунювався в очах перехожих, які не застали хліба в магазині, пустоту зображали голі дерева і холодний вітер. Тепло і безпечно для мене було під землею в метро, де працівниці станції «Голосіївська» робили все можливе, щоб прихистити, захистити, дати краплю комфорту людям, і стояли на ногах в першу довгу комендантську годину практично без відпочинку.

Згодом Київ став опиратись численними блокпостами й укріпленнями — це надихало і вселяло надію, хотілось плакати, бачачи військових Генштабу, які готувались до оборони. І під кінець березня Київ почав оживати із першими теплими днями і першою кавою в кав’ярні, продовольчими ярмарками і відпрацьованою щоденною рутиною.

Зараз Київ живе. І культурні події — це частина цього життя. Від маленьких посиденьок із колегами ця сила життя виросла до культурних заходів.

Культура розраджує, допомагає говорити без слів і водночас допомагає з формулюваннями, культура пояснює, культура спонукає питання, культура травмує, але і допомагає перетравити травму. Культура ніколи не залишає пустоту, і саме тому в період, коли ми виборюємо існування нашої нації, важливо дати культурі зробити свою справу.