Документальний фільм «Інша ніч»: Початок вторгнення очима харківської режисерки

//
867 переглядів

Дарина Сніжко третій рік навчається в КНУТКіТ ім. Карпенка-Карого. 23 лютого Дарина приїхала до батьків у Харків, запланувала візит до стоматологині. Вона ще не знала, що не повернеться до Києва звичним маршрутом.

Дарина фільмувала події з вечора середи, 23 лютого. Не планувала створювати документальне кіно, просто знімала на камеру звичайний сімейний вечір. От донька приїхала в гості до батьків, вони спілкуються, дещо сваряться, бавлять домашніх улюбленців, дивляться кіно… прокидаються від вибухів, поспіхом біжать сходами. Плачуть. Кричать. Поспіхом йдуть до магазину за продуктами. Ночують у холодному підвалі. Чують вибухи, постріли, винищувачі, знову вибухи.

З окремих відео Дарина створила документальний фільм «Інша ніч». Це щемке кіно про тривожний Харків початку вторгнення очима не просто режисерки/операторки, а безпосередньої учасниці подій. Від безтурботного сімейного вечора 23-го, до страшної ночі, до непевних днів та зрештою евакуації.

Картину вже показали на події, присвяченій Україні в Ісландії. Стрічка доступна на YouTube, плануються покази в інших країнах. Розповідаємо про перший фільм Дарини Сніжко.

Не вистачало розуміння того, що таке «росія»

«Усе, що було до, — маленькі, кривенькі, невпевнені студентські “речення”. Зараз важливе власне висловлювання, воно складається з десятків “речень”, в кожному з яких я впевнена, — каже Дарина. — Я майже ніколи не знімала власний побут. Не було думки натиснути кнопку. А тут приїхала й одразу ввімкнула телефон — спостерігала, хотілося закарбувати сімейні моменти. Для чого? Я ж була на сто відсотків певна, що не буде ніякої війни, що це провокація, що повномасштабний конфлікт неможливий у 2022 році. Ми навіть із другом купили квитки на Масляну…

Документальний фільм «Інша ніч»: Початок вторгнення очима харківської режисерки

На жаль, не вистачало розуміння того, що таке “росія”. Коли почалося, я була впевнена, що мій обов’язок — фіксувати події. Про короткий метр навіть не думала. Було настільки страшно, що, коли з’являлася можливість, надсилала відео друзям. Щоб у них були ці кадри. На випадок, якщо з нами щось станеться».

Більшість сусідів Дарини, мешканців багатоповерхівки на Салтівці, на початку вторгнення вирішили нікуди не їхати. Почали облаштовувати підвал, який став постійним сховищем.

Документальний фільм «Інша ніч»: Початок вторгнення очима харківської режисерки

«Мені здається, почуття у всього українського народу були і є приблизно однакові. Всі прокинулися від вибухів о 5-й ранку й боялися. Всі думали: “Що робити далі?” — й губилися. Всі дивилися звернення президента й розчулювалися. Хотіли захистити дітей, батьків і ненавиділи», — говорить Дарина.

«С первого марта все будут работать как надо. При новой власти»

Коли вибухи трохи стихли, Дарина з батьками поїхали забирати бабусю Римму. Їй 74, вона татарка, у неї рак. Бабуся вже бачила війну — чотири роки в Афганістані. «Ничего, с первого марта все будут работать как надо. При новой власти», — казала Римма на початку. Вона має власні сподівання на встановлення російської влади в Україні. Сподівання не справджуються. Згодом прооперована 74-річна жінка ховається від російських «визволителів» у підвалі.

«Про політику могли вести бесіди тільки ми з батьком, мама цим не цікавиться, — говорить режисерка. — З бабусею ситуація інша. Кожного разу, коли приїжджали до неї, грала “проросійська платівка”. В більшості випадків ми відмовчувалися. Це ж людина похилого віку, яка бачить те, що хоче бачити. Хіба вона несе небезпеку для когось, окрім себе?

Документальний фільм «Інша ніч»: Початок вторгнення очима харківської режисерки

Коли почалася повномасштабна війна, прямий ефір хворої думки продовжувався. Мені стало все одно, що їй вирізали груди, що вона кульгає, що є метастази. За місяць до того я ридала — у бабусі знайшли рак. Телефонувала майже щодня. Але коли лунає двадцятий вибух поспіль, тобою рухають страх і ненависть. Двадцять четвертого зранку я вже огризалася на всі її твердження без жодного жалю.

На п’ятий день бабуся вислала фотографію рани після операції, яку я мала показати доктору. Після цього стало все одно, що вона там думає. Аби мовчала. Аби ціла була.

Хоча це вибір. І вона його зробила. І вона винна. Інша моя бабуся такого ж віку і теж із росії. Вона зробила інший вибір».

Уся родина розмовляє російською. Дарина почала переходити на українську в Києві, бо друзі переходили. Тепер, каже вона, всі знайомі спілкуються, читають, листуються українською. Російська лишається розмовною мовою в сім’ї, хоча Дарина постійно практикує українську з татом.

Нам усім зламали хребет

В один із днів на початку вторгнення в будинок Дарини влучила ракета. Сім’я вирішила поїхати з міста. Спочатку — до Полтави, потім — до Львова, а далі вони перетнули український кордон. В Україні залишилися батько й обидві бабусі. Дарина з мамою зараз у Берліні. Дівчина навчається дистанційно в Києві та в Берліні — як гостьова студентка.

Батько волонтерить у Полтавській області. Його матір евакуювали з Барвінкового до Дніпропетровської області. Бабусю Римму евакуювали до Харківської області, сім’я стежить за наявністю ліків у неї.

«Про Харків думати… це й “боляче” не назвеш. Я ж там народилася 1 січня 2002 року. Перший крок, перше слово, перша зрада, дружба, поцілунок, двійка, грип, іграшка, собачка.

Зараз нам усім зламали хребет.

Подруга з сусіднього дому надсилала фотографії їхньої квартири — обвалений бетон, що згорів.

Емоції притупились. Якщо плачу, то це істерика, яка буває зрідка. Можу злитися, але більшість часу відчуваю байдужість і сонливість. Не можу планувати навіть наступний тиждень. Мовчу вже про місяці й роки. Потрібно трохи видихнути, щоби мати мінімально наближений до тверезого стан і розуміння, чим я можу бути корисна для країни і як для цього потрібно діяти.

Хочу зануритися у праці з історії, політики, економіки нашої й іноземних країн для надбання мінімуму, потрібного для розуміння того, що відбувається.

Документальний фільм «Інша ніч»: Початок вторгнення очима харківської режисерки

Я не маю жодних сумнівів стосовно перемоги України й розпаду кацапської імперії. Роботи багато, але ми точно впораємося, бо ми українці. Добре серце, міцна лють і жвавий розум».

Салтівку, найбільший спальний район в Україні, зруйнували російські окупанти. У квартирі Дарини вибиті вікна, стеля трохи обвалена і подекуди пробита. По будинку влучали вже п’ять разів. У квартиру з сусіднього під’їзду поцілив снаряд. Вона згоріла дотла, пожежа дісталася горища, де лежало багато речей. Нічого не лишилося, навіть телевізор згорів.

«У нас біля дому росли берізки. Ми всім домом їх любили. Такі вони гарні, тендітні були. Сядеш на галявині, дивишся. Нещодавно виявилося, що вони буквально врятували наші квартири.
У дім летів снаряд — просто в опорну стіну. А вони з того боку стояли й прийняли удар на себе. Стоять там тепер наші берізки. Розірвані навпіл російською залізякою».