«Треба рушати в точку неспокою й бути корисною там». Історії жінок, які записались у ТрО

від | 28.03.2022 | Війна в Україні, LMillustrated, Її історія

Час читання: ( Кількість слів: )

На початку війни було непросто записатися в територіальну оборону (ТрО). Непросто, адже для цього ви мали б вистояти кілометрову чергу. Поміж охочих обороняти міста було чимало жінок. Розповідаємо історії киянок, які з перших днів війни записались у ТрО.


Маргарита Рівчаченко, 25 років, Київ

До війни Маргарита одночасно працювала на трьох роботах — була журналісткою, PR-менеджеркою та прессекретаркою народного депутата.



«Про війну я дізналася від тата, який зателефонував о сьомій ранку. Телефон був у режимі “сон”, я не чула дзвінків із п’ятої ранку. Прокинулась і побачила купу пропущених.

Тато сказав зібрати “тривожну валізку”. Певно, думав, що я буду евакуюватися. Я просиділа хвилин десять на підлозі, увімкнула трансляцію новин. Потім побачила допис про потребу в донорах, сходила до госпіталю, здала кров. Повернулася додому, приготувала їсти, зібрала наплічник із необхідними речами.

Побачила допис знайомого, який записався в ТрО, й подумала, що не хочу бігти, а хочу допомагати. Коли прийшла до військкомату, рішення піти назад не було. Рідні були шоковані, сказали берегти себе, але не намагались мене відмовити. Це було б безнадійно.

До війни я займалася танцями та боксом, у мене хороша спортивна підготовка, але військового вишколу я не мала. Ще в університеті проходила курс надання домедичної допомоги, тому мене взяли як санітарну інструкторку.

В перші дні я інструктувала людей — як накладати жгут, як надавати першу домедичну допомогу. Тепер забезпечую медичними препаратами батальйон. У нас є зв’язки з волонтерами, ми знаємо, де дістати медикаменти та як їх доставити. Знаходимо ліки для родичів бійців, які цього потребують, допомагаємо іншим ТрО. 

Для своєї роти я шукаю екіпірування. Фонди підтримують, але людей багато, ти не можеш забрати, наприклад, 200 броників на батальйон. Тому завжди потрібно шукати нові контакти. Крім того, зараз я доглядаю за хворими — є ГРВІ, є ковід, є дрібні травми. Мій контракт у ТрО  на три роки, але в мирний час це будуть збори й навчання.

Не знаю жодної людини, яка не вірить у перемогу. Всі рвуться до бою. Хочеться, щоб війна скінчилась до літа. Щоб восени діти пішли до школи, щоб почати нове життя. Бо війна — це дуже неприємно не лише фізично, а й морально. Що довше ми залишатимемося в такому стані, то більше будемо змінюватися. Я не знаю, чи будуть ці зміни хороші, чи погані». 

Марина, 30 років, Київ — Прикарпаття

До війни Марина вела напрям внутрішніх комунікацій та заходів у міжнародній компанії. Тепер вона у відділі персоналу підрозділу ТрО у невеликому селищі Івано-Франківської області.

«Війна здавалась чимось далеким та нереальним. Ми ж цивілізоване суспільство, 21-ше сторіччя. Але хочеш миру — готуйся до війни. За цим принципом останні два тижні перед війною ми готували колег. Організовували онлайн-зустрічі на теми “Тривожна валізка”, “Правила поведінки у надзвичайних ситуаціях”. 

Саме 24 лютого команда інформаційної безпеки моєї компанії планувала проаналізувати швидкість корпоративних каналів оповіщення у надзвичайних ситуаціях. Не встигли. Зранку мені зателефонувала колега: “Доброго ранку! Просинайся, збирайся, залишайся спокійною. Війна почалась”. Я попросила зізнатись, що це emergency-тестування. На жаль, правда була страшною. 30 хвилин метушіння квартирою — й ми мчимо повз зруйновану ракетою військову частину в Броварах на західну Україну.

Дорога з Києва зайняла 26 годин — без сну, без зупинок, із затором, тривалістю у сім годин. На емоціях та адреналіні я заснула під вечір 25 лютого, знайшовши прихисток у невеличкому селищі Івано-Франківщини. 

Мозок вимагав дій: щось робити, допомагати, лишень не читати новин. Зайшла в інтернет, знайшла телефон місцевої тероборони й уже за годину разом із хлопцем були у штабі.

Мама просила не наражатись на небезпеку. Перший тиждень я не зізнавалась батькам, говорила, що просто допомагаю волонтерам, а потім довелось зізнатись.

Найперші дні були найважчими. Місцеве ТрО тільки почало формуватись. У мирному житті я навіть комахи не ображу, тому зброю в руки брати не збиралась. В адміністративній роботі я стала максимально корисною. Спочатку реєструвала усіх охочих записатись до лав ТрО. Щодня приходило сотні людей, працювали зранку до вечора майже без перерв. Було важко, але тримала думка про те, що є тільки сьогодні, завтра може і не бути. Тож я витискала себе на всі 200%.

Згодом розпочалась кропітка робота з масивами даних, формування штату, наказів. Моє вільне володіння Excel допомагає автоматизувати внутрішні процеси. Після зміни, вдома допрацьовую на основній роботі. 

Це перетворюється на звичку: сон, перегляд новин, робота, спілкування з рідними, друзями, знову робота, сигнали сирен. Робота в ТрО вже стала на колії, кожен займається тим, у чому він найкращий.

За декілька тижнів незнайомі люди, об’єднані ідеєю та вірою, стали справжнім колективом. Це живий організм із власною рутиною, звичками, традиціями. Я захоплююсь людьми, які мене оточують. Скільки в них енергії, боротьби, почуття справедливості та самовідданості! Вони мотивують не зупинятись.

Щоранку просинаюсь із надією на новину: “Україна перемогла! Час усім повертатися додому!”. Після перемоги я заїду до батьків у Черкаси, щоб міцно обійняти їх і наповнитись енергією улюбленого міста. Далі повернусь у Київ і разом з усією Україною розпочну будувати нову країну. А ще плануємо весілля, яке довелось трохи відкласти».

Маргарита Скляниченко, 23 роки, Київ

Маргарита працювала фахівчинею з амбулаторного проживання у благодійному фонді «Таблеточки», волонтерила, допомагаючи бідним і безхатченкам від спільноти «Молодь за мир» і тваринам від UAnimals. Від початку війни вона відповідає за зв‘язок між волонтерами та ТрО.

«Зранку 24 лютого я дивувалася, чому кішка так сильно нявкає, намагаючись відкрити двері. Просила її заспокоїтися та дати ще поспати. Мирна реальність розсипалася, коли я зайшла в соцмережі.

Сусід, з яким винаймаємо квартиру, сказав, що хоче долучитися до лав ТрО. Я вирішила, що також піду. Я проходила мінімальний воєнний вишкіл у школі, але специфічних навичок не мала. Але подумала — хто боронитиме Київ, якщо всі поїдуть?

Мама казала, що воювати мають професіонали. Але рідні знали, що я незалежна у власних рішеннях, тому не відмовляли. Я пішла до ТрО, залишивши вдома кішку Марічку. Тепер навідуюся у квартиру раз на декілька днів — залишаю корм, воду та взаємодію з нею.

Наразі координую волонтерську допомогу для батальйону, забезпечуючи його усім необхідним за категоріями: медицина, речі військового призначення, техніка, соціально-побутове забезпечення, їжа. Протягом дня у мене безмежна кількість дзвінків, листувань і взаємодії з волонтерами, благодійниками, побратимами.

У нашому батальйоні настрої бойові. Безумовно, вже відчувається фізична і моральна втома. Але згадка про те, заради чого ми це робимо, допомагає продовжувати боротьбу доти, доки “все буде Україна”. 

Допомагає гумор — розряджає напругу та відвертає увагу від важких думок. Тому жартуємо. Також допомагає уважність і турбота одне про одного: поділитися з товаришем речами, їжею, поговорити чи просто вислухати. І звісно — разом читати, обговорювати втрати противника та по-чорному жартувати про русню.

У цих реаліях важко планувати майбутнє. Щодня радію, що жива і маю змогу продовжувати піклуватися про свій батальйон. Часто мрію, як після війни ми з дорогими мені людьми сядемо за спільний стіл, такий довгий-довгий, як на українських весіллях, будемо святкувати, спілкуватися та будувати спільні плани з відновлення України».

Ната Кіт, 29 років, Київ

Ната займається виробництвом візуального контенту. Творчий колектив kit kollektiv реалізує як комерційні, так і творчі проєкти. Від початку війни вона координує забезпечення у ТрО.

«Мені потрібно було виспатись, адже попередню ніч із ретушером обробляли багато фотографій для замовника. Вранці 23 лютого після безсонної ночі пили каву. Я вибігла з дому в чому прийдеться, навіть голову не встигла помити. Ретушер сказав: “Акуратніше з цим — раптом війна, а ти з непомитою головою”. Ми посміялись. Я прожила ще день у затвердженні рахунків, монтажів, завантаженні фотографій. Повернулась додому, прийняла душ, помила голову й з чистою совістю лягла, плануючи спати аж поки не висплюсь.

Мене розбудили сусідки по квартирі. Марічка постукала у двері й сказала: “Ната, вставай, зараз краще не спати”. Вони сказали, що в Борисполі лунають вибухи, в деяких інших місцях — також. Прийшло чітке усвідомлення: “Таки почалось”. Я написала друзям і почала пакувати наплічник. Перший день так і провела в пакуванні та спілкуванні, осмисленні й обговоренні подальших кроків.

Ввечері з друзями почали обговорювати план дій. Я не збиралась їхати з Києва, адже зараз не буде спокійно ніде. Раз так, треба рушати в точку неспокою й бути корисною там. Наступного дня з друзями поїхали записуватися в ТрО.

Рідні підтримали, хоч і хвилювалися за мене, робили акуратні спроби запросити до себе або й за кордон. Але це був здоровий діалог, а не вмовляння. Варто зважати на всі опції й розуміти їх, адже трапитись може будь-що.

У ТрО ми разом зі старшиною роти координуємо забезпечення. Взаємодіємо як із нашим складом, так і з волонтерськими, замовляємо постачання, залежно від потреб нашої роти. Ми стежимо, щоб усі були укомплектовані за формою, вибиваємо для солдатів спецодяг, займаємось питаннями харчового забезпечення. Інколи самі їздимо на закупи, а часом просимо волонтерів. Також ми ведемо діловодство.

День минає як повноцінний фултайм. Від комендантської до комендантської ми їздимо по точках, по наших позиціях. Повертаємось у штаб, ведемо гугл-таблиці, фіксуємо речі, взаємодіємо з іншими працівниками штабу. Ввечері підбиваємо підсумки, виділяємо найважливіші питання, п’ємо вечірній чай та готуємось до сну. 

В шкільні роки я належала до “Пласту”, там здобула багато навичок, включно із навичками виживання та вишколу. Тож армійські порядки не здаються мені зараз чимось чужорідним, хоч до багатьох речей ще доводиться звикати.

Кожен докладає зусиль до спільної перемоги. Всі ставляться з повагою одне до одного, допомагають і підбадьорюють. Водночас що довше триває війна, то більше люди усвідомлюють, у наскільки невизначеному стані перебувають. 

Тоді починають ставити собі запитання: “Чи в правильному я місці? Чи не зміг/змогла б я приносити більше користі деінде?” Відбуваються ротації та відсіювання, але основний склад залишається в повній бойовій готовності.

Наші мрії сьогодення — щоб кожен був екіпірований і мав необхідні засоби для виживання та роботи. Наприклад, ми все ще шукаємо берці 49 розміру, бо маємо двох кремезних бійців-братів, один із яких — кіборг. Бронежилети також геть не у всіх є, першочергово ними забезпечується ЗСУ, це правильно. Ми своєю чергою терпляче шукаємо й для себе.

З кожним вибухом та снарядом думаю: “Нехай на цьому місці буде відновлена будівля, що постане кращою за попередню”. А ще хочеться, щоб люди й надалі зберігали таке дбайливе ставлення одне до одного, як і зараз, Люди навколо прекрасні».

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Ми залишаємося незалежним та чесним жіночим виданням вже 7 років. На відміну від багатьох жіночих сайтів ми прагнемо відверто говорити про жінок та надати платформу для різноманітних голосів, які розповідають про справжнє життя, реальні проблеми жінок, їхні потреби, страхи, надії, про їхній досвід, успіх та досягнення. Кожна з нас заслуговує бути почутою. Кожна з нас може бути прикладом та натхненням для інших. Кожен, великий чи невеликий, внесок неймовірно цінний — він має важливе значення для захисту нашої редакторської незалежності та існування цього проєкту. Підтримайте DIVOCHE.MEDIA — від 50 гривень. Дякуємо!

Новини

Дівчина говорить

Читайте також