Їжа. Мистецтво. Фемінізм. Що гастрономічні сюжети розповідають про нерівність, жіночність, війну та секс

//
772 переглядів

Мерет Оппенгайм влаштовує Cannibal Feast і пропонує жінку як головну страву, а Джуді Чикаго, навпаки, повертає жінкам місце за столом та в історії.

В’язана яєчня від Сью Річардсон деконструює міф про жіноче щастя. Марта Рослер знімає пародію на кулінарне шоу. Наталія Лях-Ляхович знає, як їсти банан так, щоб навіть за 50 років це призводило до публічних протестів у центрі Варшави. 

Протягом 20 століття художниці безліч разів зверталися до гастрономічної тематики, аби розповісти про нерівність, насилля, об’єктивізацію, вразливість жіночого тіла та право на власні бажання, щоби говорити про секс та лють.

Ми зібрали кілька таких яскравих прикладів з історії феміністичного мистецтва. Значна частина цих робіт майже невідома широкому загалу в Україні, хоча, здається, вони дуже чітко потрапляють в наші власні «больові точки».

Жінка як страва. Від Мерет Оппенгайм до Марини Абрамович

Ще дівчинкою Мерет Оппенгайм написала «Х = заєць» і за допомогою цього рівняння заявила, що світ можна пізнавати за власними правилами.

Врешті-решт, вона стала однією з найбільш визначних постатей сюрреалізму.

Мерет Оппенгайм говорила, що свободу не можна отримати за так, її можна лише вибороти. І виборювала її, використовуючи різні мистецькі практики: досліджувала питання жіночності, ідентичності, сексуальності, потаємних бажань і тонкої межі між потойбічним та справжнім. 

Зокрема, кілька відомих робіт її авторства звертаються до теми споживання їжі.

Їжа. Мистецтво. Фемінізм. Що гастрономічні сюжети розповідають про нерівність, жіночність, війну та секс
«Хутряне чайне наряддя»

І якщо її «Хутряне чайне наряддя» (1936 рік) – еталонний взірець «предметного сюрреалізму» та взагалі перша робота жінки-художниці, яку придбав до своєї колекції Музей сучасного мистецтва в Нью-Йорку, – епатує та бентежить, але лише натякає на приховані бажання, то My Nurse Maid (1936 рік) висловлюється набагато гостріше.

Їжа. Мистецтво. Фемінізм. Що гастрономічні сюжети розповідають про нерівність, жіночність, війну та секс
My Nurse

Що ми бачимо? Пару жіночих туфель. Вони скидаються на курячі ніжки на тарілці, але їхня форма, вигини, папільйотки наштовхують глядачів на зовсім інші думки – про вразливість, беззахисність оголеного жіночого тіла, яке так часто зображували художники-чоловіки.

Їжа. Мистецтво. Фемінізм. Що гастрономічні сюжети розповідають про нерівність, жіночність, війну та секс
Cannibal Feast

У 1959 році Мерет Оппенгайм піде ще далі та разом з Андре Бретоном представить інсталяцію Cannibal Feast: вечерю на шість персон, подану на оголеній жінці. І хоча згодом модель замінили на манекен, ця робота все одно викликала шок, захоплення та обурення водночас, адже в ній жінку буквально перетворили на об’єкт, і це поставило перед глядачами низку непростих запитань.

Взагалі і концептуальні художниці, і навіть попвиконавиці будуть ще багато разів вдаватися до такого сюжету. І секс, і споживання їжі часто пов’язані з владою та отриманням насолоди, використовуючи «об’єкт», щось або когось іншого, тож метафора є очевидною.

Так, у 1964 році Керол Шнеєман влаштувала «кінетичний спектакль» Meat Joy, під час якого вісім моделей – чоловіки та жінки – взаємодіяли між собою, а ще з сирим м’ясом, ковбасою та сирою рибою, імітуючи не стільки обід, скільки оргію.

Їжа. Мистецтво. Фемінізм. Що гастрономічні сюжети розповідають про нерівність, жіночність, війну та секс
An Artist’s Life Manifesto. Фото з блогу theblondeandthebrunette.com

У 2011 році Марина Абрамович представила An Artist’s Life Manifesto – макабричний кейтеринг, який додав до сюжету нових наративів: ішлося не лише про споживання, задоволення, владу та об’єктність, але й про смерть. В центрі столів лежали оголені моделі поряд зі скелетами (відсилання до іншої роботи Nude with Skeleton). До того ж ролі змінилися: зазвичай абсолютну владу отримує той, хто сидить за столом. Гості ж цієї вечері самі мали підкорятися низці правил, про які весь час нагадували «відрубані» голови медіаторів.

Їжа. Мистецтво. Фемінізм. Що гастрономічні сюжети розповідають про нерівність, жіночність, війну та секс
An Artist’s Life Manifesto. Фото з блогу theblondeandthebrunette.com

Жінка як їжа – центральний образ кліпу Кеті Перрі Bon Appetit. У ньому взагалі розмиваються межі тілесності: тіло співачки мнуть, немов тісто, його варять у казані, на ньому подають суші, і хоча все це нагадує не стільки кулінарію, скільки тортури у пеклі, жінка в цьому сюжеті постає не об’єктом, а суб’єктом. Вона до певної межі терпить, провокує та спокушає, аж поки не змушує всіх присутніх грати за своїми правилами.

 

До речі, подавання страв на тілі оголених жінок є не лише мистецьким жестом, але й досить розповсюдженою контроверсійною практикою. Йдеться про «ніотаморі» – японську традицію, яка, ймовірно, виникла за часів епохи Едо. Модель, на якій подають суші, має декілька годин не рухатися та не реагувати на зовнішні подразники. Гості ж не мають права торкатися її тіла та заговорювати.

Про «ніотаморі» багато говорили у 90-х роках, коли перші такі бенкети почали влаштовувати не тільки японські якудзи, але й багаті люди у США. Врешті-решт у 2000-х все це дісталося нічних клубів Києва. Зараз можна знайти безліч сайтів, які пропонують «вразити коханого незвичайним подарунком», «розважитися компанією друзів» тощо. І хоча все це подається як «розвага та мистецька акція», у текстах оголошень неможливо не помітити сексуалізацію та дегуманізацію моделей. Наразі практика «ніотаморі» є предметом гострих суперечок і заборонена в деяких країнах.

Іноді банан – це не просто банан

Банан використовують у масовій культурі, коли хочуть надати сюжету якийсь сексуальний, провокативний підтекст. У практиці ж феміністичного мистецтва він дуже часто виконує сатиричну функцію.

Так Лінда Нохлін, авторка відомого есе «Чому не було великих художниць?», створює роботу Buy my bananas (1972 рік). У ній вона віддзеркалює кліше «яблуко – спокуса – жінка – сексуальний об’єкт» та пародіює популярне в 19 столітті фото Buy My Apples.

Їжа. Мистецтво. Фемінізм. Що гастрономічні сюжети розповідають про нерівність, жіночність, війну та секс
Buy my bananas

Замість оголеної жінки, що пропонує скуштувати яблука (її груди також лежать на підносі), ми бачимо оголеного чоловіка, який, звісно, пропонує банан.

Учасниці фем-групи Guerrilla Girls з’являлися на публіці в масках горил та з бананами в руках. Вони називали себе «совістю артсвіту» та ставили провокативні запитання. Наприклад, «Чому жінка має бути голою, аби потрапити в Метрополітен?». Так вони зауважили, що найпростіший спосіб для жінки потрапити в колекцію музею – це бути не талановитою художницею (лише 5% музейних робіт створено жінками), а моделюю, яку зображають чоловіки (85% оголеної натури на картинах у музеї – жінки).

Їжа. Мистецтво. Фемінізм. Що гастрономічні сюжети розповідають про нерівність, жіночність, війну та секс
«Скільки робіт від жінок-художниць продається на відомих аукціонах?»

Постер із запитанням «Скільки робіт від жінок-художниць продається на відомих аукціонах?» відсилає до популярних банана-стікерів Енді Воргола. Два банани свідчать про те, що правильна відповідь «Нуль».

Їжа. Мистецтво. Фемінізм. Що гастрономічні сюжети розповідають про нерівність, жіночність, війну та секс
Consumption art

Польська художниця Наталія Лях-Ляхович у 1972-1975 роках створила Consumption art. Це серія фото, з яких можна зробити мініфільми. На них моделі спокусливо їдять різні продукти: банани, сосиски, морозиво. За задумом, ішлося про критику споживацького суспільства та переосмислення ролі жінки у ньому: жінка тут виступає не як об’єкт, а сама задовольняє власні бажання.

Річ у тім, що ця робота спричинила скандал у Польщі майже за півстоліття після того, як була створена. У 2019 році Національний музей у Варшаві раптово прибрав її з експозиції як надто провокативну. Нібито це сталося через скаргу від жінки, яка прийшла до музею з дитиною і побачила там це «неподобство». У відповідь на таке рішення користувачі соціальних мереж запустили флешмоб #bananaselfie: вони виставляли власні фото з бананами та робили пости проти цензурування мистецьких творів. Також група людей зібралася на площі перед музеєм, аби синхронно їсти банани. Врешті-решт роботу повернули до музею. Однак уся ця ситуація була досить симптоматичною для польського суспільства.

Місце жінки в історії та за столом

«Звана вечеря» Джуді Чикаго вважається однією з наріжних робіт феміністичного мистецтва. Це масштабна інсталяція, робота над якою тривала шість років. До її створення долучилося понад 400 людей.

Їжа. Мистецтво. Фемінізм. Що гастрономічні сюжети розповідають про нерівність, жіночність, війну та секс
«Звана вечеря»

Джуді Чикаго буквально повернула жінкам «місце за столом історії»: інсталяція являє собою накритий на 39 персон стіл – для кожної з 39 жінок, які зіграли визначну роль в історії західної цивілізації. На честь кожної створено спеціальний посуд та столове наряддя.

Деякі тарілки декоровані метеликами, які символізують піхву.

Перше крило трикутного столу присвячене реальним та міфічним жінкам, які жили в часи до утворення Римської імперії (від первісної богині Іштар до Гіпатії Александрійської), друге – християнській Європі (від святої Марцелли до німецької вченої Анни Марії ван Схурман), третє – жінкам в історії США (серед них – дослідниця Кароліна Гершель, композиторка Етель Сміт, письменниця Вірджинія Вулф та інші).

Цей стіл розташований на підлозі з 2200 плиток ручної роботи, на яких накреслено імена 999 жінок. Вони ніби «створили фундамент» для появи 39 постатей, «запрошених» на «Звану вечерю».

Так, наприклад, ім’я Емілі Дікінсон «тримається» на іменах Джейн Остін, Маргарет Фуллер, Емілі та Шарлотти Бронте, Берти фон Зуттнер та інших). Ця «підлога» отримала назву «Поверх спадщини».

Це складна, сповнена великої кількості багаторівневих метафор робота, яка здійснила неабиякий вплив на суспільство 70-х років.

Навіщо в’язати сніданок

Протягом тривалого часу мистецькі техніки, поширені серед жінок (в’язання, квілінг тощо), ніби за замовчуванням вважалися чимось безумовно менш цікавим, важливим та значущим, ніж «справжнє мистецтво», наприклад, живопис або скульптура.

Сью Річардсон, навпаки, дуже активно використовувала саме їх, аби привернути увагу до того, як жінка-художниця справляється з побутом та життям взагалі. В її роботах дуже багато самоіронії, в них і зараз легко впізнає себе будь-яка жінка, а якщо в неї є діти й поготів. Здається, в’язаний «Сніданок, що згорів, та запаковані ланчі» (1976 рік) зрозумілий абсолютно всім і без коментарів.

Їжа. Мистецтво. Фемінізм. Що гастрономічні сюжети розповідають про нерівність, жіночність, війну та секс
«Сніданок, що згорів, та запаковані ланчі»

Роботи Сью Річардсон надихали художниць молодшого покоління: зокрема, інспірували рух guerilla knitting («в’язане графіті» або «партизанське в’язання»).

Відома фем-художниця Сара Лукас прямо наслідує деякі елементи зі «Сніданку…», але додає нових сенсів. «Два смажених яйця та кебаб» (1992 рік) – інсталяція не про їжу, а про те, що спрощене зображення жінки зазвичай редукується до її статевих ознак.

Їжа. Мистецтво. Фемінізм. Що гастрономічні сюжети розповідають про нерівність, жіночність, війну та секс
«Автопортрет з яйцями»

«Автопортрет з яйцями» (1996 рік) – жартівливий роздум на тему власної сексуальності, фемінності (яйця – як символ фертильності, тим паче вони розташовані на грудях) та маскулінності: на фото Сара сидить у розслабленій позі, поряд із сигаретами та попільничкою на підлозі – це поширене кліше для чоловічих портретів.

Кулінарні шоу на межі абсурду

Для того, аби зрозуміти, що відбувається у відео під назвою «Семіотика кухні», треба розуміти контекст. У середині 20 століття в США були дуже популярними різноманітні кулінарні шоу. Такі зірки, як Джулія Чайлд, впливали та побут на харчування мільйонів людей, задаючи нові кулінарні тренди. І в самому цьому факті не було нічого поганого, тим паче, що сама Джулія Чайлд була непересічною особистістю.

Проблема полягала в тому, що ці шоу закріплювали певні «гендерні ролі» (чоловік здійснює подвиги на роботі, поки жінки реалізують себе винятково на кухні) та задавали майже недосяжну планку: вигадуй про три-чотири страви на кожен прийом їжі, гарно прикрашай, живи для того, щоб годувати сім’ю, та, звісно, щиро посміхайся. Це був світ «степфордських жінок», в якому тривала запекла виснажлива боротьба за звання «найкращої дружини та матері».

 

Що робить Марта Рослер у «Семіотиці кухні»? Вона просто бере в руки різне кухонне приладдя і називає його на камеру. І в цьому жесті – сатира та лють. Її інтонації та ніби механізовані рухи, її міміка – все це створює образ «анти-Джулії Чайлд», не «берегині», а жінки, яка збирається на війну, яка готова розтрощити все навколо, аби відчути хоча б трохи свободи.

Це не єдине художнє висловлювання на тему кулінарних шоу та майже невидимої домашньої роботи, яку зазвичай виконують жінки. Наприклад, у 2012 році учасниці мистецької групи Brown Council протягом 90 годин готували 190 страв із Jam Drops and Marble Cakes, кулінарної книжки початку 20 століття, з такою ж метою – привернути увагу до неоплачуваної роботи, яку жінки століттями виконували за замовчуванням.

Цукровий світ Боббі Бейкер

Боббі Бейкер присвятила величезну кількість робіт дослідженню жіночого побуту. Для цього вона використовувала досить незвичні матеріали: цукор, мастику та солодку глазур. Для одного зі своїх проєктів вона перетворила трейлер, в якому жила, на «цукровий будинок».

Із цукру були зроблені не лише предмети побуту, але й «члени родини»: дитина у візочку, син у ванній, батько сімейства, який заснув перед телевізором. «Мати» ж являла собою мобільний кухонний комод із головою-чайником, з якого відвідувачі могли випити чаю.

Їжа. Мистецтво. Фемінізм. Що гастрономічні сюжети розповідають про нерівність, жіночність, війну та секс

Боббі Бейкер створює примарні цукрові світи протягом майже 50 років. У 2018-му вона представила приголомшливу роботу «Велика та маленька війна», присвячену побутовому життю жінок під час Першої світової та воєнних конфліктів загалом.

Їжа. Мистецтво. Фемінізм. Що гастрономічні сюжети розповідають про нерівність, жіночність, війну та секс

Старий дім у Ньюкаслі вона перетворила на масштабну інсталяцію, що містила примарних героїв, зроблену з цукру зброю та 4701 вечерю – за рецептами, зібраними зі спогадів очевидців подій сторічної давнини. Це мультимедійний гімн приватним, непомітним подвигам, які раз за разом здійснюють жінки, дбаючи про близьких та виховуючи дітей в умовах воєнних конфліктів.