Донорство — це стиль життя. Волонтерки ZdaiBlood про постійний пошук крові та роботу на карантині

177 переглядів

Донорська організація ZdaiBlood народилася зі студентського проєкту та існує вже чотири роки стараннями п’яти дівчат. Вони розповіли нам про свою історію волонтерства та донорства.

Дарина Власенко
Співзасновниця проєкту ZdaiBlood працює менеджеркою у компанії оператора зв’язку.
Із волонтерством познайомилася ще у школі. Навчалася в 6 чи 7 класі, коли до місцевої лікарні потрапили дві дівчинки: одній було менше пів року, іншій – близько двох. Їхні батьки потрапили в автокатастрофу та загинули на місці. Дівчатка декілька місяців були в дитячому відділенні, поки не знайшлася родина, яка забрала до себе. Страшна новина облетіла наше місто, і люди намагалися допомогти.
Ми в класі збирали кошти, купували памперси і ходили бавитись із малечею. Пам’ятаю це відчуття: ділитися тим, що у тебе є (а у цьому випадку це час і увага), так просто і приємно. Навіть зараз знаю, де живуть ці дівчата. Інколи, проїжджаючи повз їхній будинок, згадую це тепле відчуття і радію, що вони потрапили в прекрасну родину.
Під час навчання в університеті у нас був предмет «Соціальне проєктування», у рамках якого розробляли проєкт під ключ. Це могла бути будь-яка ідея, як-от, парковка для велосипедів чи соціальний магазин для людей похилого віку.

Нам із подругами Анастасією Магеррамовою (співзасновниця проєкту Zdai Blood) і Оксаною Перекутою, яка через декілька місяців після старту поїхала на навчання до Польщі, відгукнулася тема соціального проєкту, який би передбачав допомогу іншим і залучав велику кількість молоді.
Чим можуть допомогти студенти? Грошей немає, з вільним часом теж проблема. Але точно є – людський ресурс і жага до нового, відкритість до світу. Паралельно з тим ми дізналися про проблему донорства від нашої викладачки, постійної донорки крові, Олени Шапавалової.
У 2016 році була проблема з донорством, бо в країні війна і всі постійні донори (медики, поліцейські, військові та інші) йшли здавати для потреб бійців зі Сходу. Водночас Центр дитячої кардіології і кардіохірургії, який виконує близько п’яти тисяч операцій на серці на рік і потребує інколи до 10 донорів для одного хірургічного втручання, залишились без ресурсу.
Центр вирішив звернутися до студентів, а тут ми прийшли самі знайомитись і запропонували організувати молодь. Так все й склалося, а цьогоріч нам виповнилося чотири роки.
Першу велику акцію 2016-го підготували, не маючи жодного досвіду в фандрейзингу та організації заходів, залучили з 10 партнерів, пізніше – низку провідних ЗМІ і майже 100 осіб на першу подію.
Тоді рандомно обрали дати – 19 та 20 травня. Надзвичайно хвилювалися попри святкову атмосферу – кульки, фотозона, подарунки від партнерів, супровід кожного охочого на всіх етапах, фотографи. Говорили між собою, мовляв, якщо буде хоча б п’ять-десять донорів – це вже надзвичайний успіх. Яким було наше здивування, коли донори просто шикувалися в чергу біля реєстратури, а ми не встигали їх відмічати в таблиці. Ще й частина людей прийшла у вишиванках. Зараз смішно згадувати, але ми тоді настільки були зосереджені на реалізації акції, що навіть не знали про День вишиванки, який відзначають 19 травня.
Я ще не була донором крові жодного разу. Коли ми тільки починали акцію, проходила довге лікування після травми: надрив зв’язок і сухожилля, а ще запалення суглобу після невдалого спуску в горах. Лікування було протипоказанням до донорства крові. У мене ІІІ+, і сподіваюсь у найближчому майбутньому почати кар’єру донора.
У проєкті займаюся пошуком ресурсів та їхнім залученням, контактую з партнерами та часто даю інтерв’ю про ZdaiBlood. У команді нас п’ятеро, і всі ми максимально різні. Часто виступаю дипломатом, адже завжди повинен бути той, хто зуміє знайти баланс і звести спірні рішення до спільного знаменника.
Працюючи над проєктом, найважче було усвідомити, що ми не можемо всім допомогти і всіх врятувати. Був момент, коли посипалася купа адресних запитів, а у нас не було ресурсу їх покрити. Фізично не могла читати ці повідомлення, бо не знала, що відповісти. Усвідомлювала, що людина поза екраном покладає на наш проєкт максимальні сподівання, а ми не можемо їх виправдати.

Колись я приїхала на одну з щотижневих акцій #СердечнийЧетвер до Центру дитячої кардіології та побачила, як дорослий чоловік, тато дівчинки, яка саме проходила лікування в онкогематології, розвішував на деревах оголошення, написані від руки на шматках паперу в клітинку: «Терміново потрібні донори 2+, моя дитина помирає. Ми з Волині, немає знайомих у Києві. Здайте кров для нас, будь ласка. Мій номер телефону…». Я розплакалася.
Так не має бути, щоби людина помирала через нестачу донорської крові. А рідні, замість зосередитися на одужанні близької людині, у стресі шукали донорів крові або навіть були змушені купувати кров та компоненти. Як сказав один із наших донорів: «Нас сім мільярдів на Землі, хіба ми не можемо зробити все, аби ніхто не помирав через нестачу крові?»
Із початком карантину ми усвідомили, що працювати у форматі акцій, які відбуваються двічі на тиждень і збирають до 15 людей за один раз, ми не можемо. Це додаткова небезпека, на яку ми не маємо права наражати ні донорів, ні координаторів проєкту.
Із закриттям міського транспорту кількість донорів скоротилась втричі від тих, які здавали до цього. Проте жодна з хвороб не пішла на карантин, і пацієнти все так само потребували крові. Вирішили відправляти на таксі щодня до трьох центрів Києва, залежно від потреб: Київський міський центр крові, Центр дитячої кардіології та кардіохірургії, Національний інститут раку.
Є речі, які людина не може не робити. Займатися пошуком донорства, розвінчувати міфи і доносити до людей, що важливо турбуватися про свій організм (а донорство – можливість проходити повні медичні обстеження безкоштовно і попереджувати десятки хвороб) це саме те, що не можу не робити я.
Це як почистити зуби чи з’їсти смачний сніданок – абсолютно важлива щоденна частина життя. У мене немає розмежування на час для проєкту і час на інші справи. Віддавати, робити добро – це те, що мене наповнює зсередини, дарує відчуття щастя та сенсу життя. І щоразу, коли я читаю відгук донора чи повідомлення «Донор підійшов» від батьків, усвідомлюю, що живу не дарма.

Анастасія Магеррамова
Співзасновниця проєкту ZdaiBlood, Останній рік працювала на міжнародному проєкті в Латвії, де зараз і перебуває.
З дитинства я допомагала безпритульним тваринам. Разом із друзями ми лікували тих, кого знаходили на вулиці та намагалися відшукати для них дім. Ця тема мене турбує і зараз. Минулого року два місяці на перетримці у мене жила собака Ельза, яка вмирала у лісі, коли її знайшли, а потім ми прилаштували її у прекрасну родину.
У проєкті ZdaiBlood я від самого початку, коли придумали його разом із дівчатами, навчаючись у КПІ.
У нас кожен може проявити ініціативу і зробити певну справу. Дівчата завжди готові підставити плече та взяти на себе більше, коли, наприклад, у когось завал на роботі або проблеми зі здоров’ям. Про себе скажу, що я можу як відповідати на повідомлення донорів в інстаграмі, так і написати партнерам чи дати інтерв`ю. А було таке, що тиждень не заходила в робочий чат. Тому вдячна дівчатам за підтримку та роботу. На період карантину я координую донорів, за цей час поспілкувалась із понад 200 людьми.
Я ніколи не була донором, бо важу менше 50 кілограмів. Від своєї сім`ї я делегувала батьків, вони декілька разів здавали кров. А допомагати можна по-різному, навіть у темі донорства.

Найважче в роботі для мене – читати повідомлення людей, які відчайдушно шукають донорів для близьких. Ми, на жаль, не завжди терміново можемо допомогти, але за змогою стараємось це робити або радимо, куди ще вони можуть звернутися.
Кожна акція для мене особлива, бо у нас, справді, неймовірна молодь. Є люди, які у 2016 році вперше здали кров зі ZdaiBlood і досі з нами. Ми вже як родина. Дуже запам’яталася мені акція, яку ми провели у листопаді 2017-го. Тоді до нас завітало понад 100 людей та багато ЗМІ, ми не очікували, це було вау!
На період карантину ми переформатували свою роботу. Координуємо донорів дистанційно. Допомагаємо Центру дитячої кардіології та кардіохірургії, Інституту раку та Міському центру крові знаходити донорів. Центри нам говорять про потребу, і ми направляємо донорів до кожного з них за необхідністю. Надаємо кожному донору промокод на дві безкоштовні поїздки, консультуємо та контролюємо, щоби все було ок. Останнім часом зросли запити на адресну допомогу, родичі хворих просять допомогти знайти донорів крові. За змогою намагаємося допомагати.
Я цим займаюсь, бо це мене наповнює. Відчуваю себе людиною, коли допомагаю іншим. Мені дуже подобається вислів: «Що віддав – то твоє».

Владислава Приступа
Волонтерка проєкту, працює на телебаченні.
У підлітковому віці я допомагала організовувати дитячі табори, від чого отримувала величезне задоволення. Протягом декількох років ми працювали з дітьми, були вихователями, вожатими та перекладачами, коли потрібно було спілкуватися з іноземцями. Так почалася моя волонтерська діяльність. А там – Майдан і поїхало-полетіло.
У 19 років у мене з’явилася ідея-фікс – здати кров. Враховуючи відсутність чіткого алгоритму дій та будь-яких рекомендацій, вона довго була у списку to do. Одного разу в подорожі я познайомилася із засновницею проєкту Дариною, яка розповіла, що за кілька місяців вони втілюють у життя своє домашнє завдання – організовують першу донорську акцію.

У травні 2016 року я прийшла підтримати подруг, здала кров сама та долучила чоловіка. Від першої донорської акції «Здай Blood – зроби свій вклад» і до минулого року на моєму рахунку вже 11 донацій. Серед них – здавання цільної крові та компоненту – плазми. До карантину мала тимчасове протипоказання – важила менше 50 кілограмів. Але самоізоляція зробила свою справу, тому найближчим часом планую відновити донорську діяльність.
Я була спостерігачем, коли проєкт заснували й організували. Після вже другої акції запропонувала свою допомогу у веденні соцмереж. Після того мої обов’язки дещо змінилися, радше доповнилися. У січні 2018 року ми разом заснували громадську організацію «Сенс крові», в рамках якої працює проєкт.
Моя стихія – таблички і бази даних, форми реєстрації та їхнє подальше життя. Я займаюся поповненням нашої бази донорів, налаштовую форми реєстрацій та автоматичні листи для донорів із усіма рекомендаціями з підготовки.
Іноді представляю проєкт та донорство крові на різних заходах типу студентських освіторіїв. Останнім часом займаюся написанням постів, які ми потім ретельно обговорюємо командою. Від лютого 2017-го, коли ми запровадили щотижневі донорські акції, кожна з нас додатково була координатором для донорів.

Найважче в донорстві те, що немає сучасних відділень заборів крові. Куди хотілось би повертатися – у світлопофарбовані стіни з м’якими донорськими кріслами чи в старе приміщення з частково відбитою плиткою, твердою лавою та їдким запахом хлорки? Сумніваюся, що ваш вибір випаде на другий варіант. Ми зустрічали такі місця у столиці, а що казати про те, що може бути за її межами.

Іванна Скорецька
Волонтерка проєкту, аналітикиня консолідованої інформації.
Волонтерити почала давно, ще з останніх класів школи. Це були різного роду проєкти – допомога дитячим притулкам, безхатнім тваринам, організація різних благодійних заходів, допомога армії. Волонтер – це як стан душі кожного з нас. Він проявляється у всіх сферах життя.
Моя історія з донорством розпочалась на першій акції, яку організовували дівчата в кардіоцентрі. Тоді я погодилася допомогти з реєстрацією та зустрічати донорів. Після акції вирішила допомагати на постійній основі, а вже на другій акції сама стала донором крові.

Ми ніколи не розподіляли так звані ролі між собою – у нас всі «універсальні спеціалісти». Можемо замінити одна одну в будь-якій справі у разі необхідності, адже часто буває так, що через певні обставини хтось не може повноцінно допомагати і координувати проєкт.
Найважче – те, що не можемо допомогти всім. Робимо все можливе, але не завжди можемо знайти необхідну групу крові, відповідну кількість донорів тощо. У такі моменти важко від розуміння того, що як би ти не намагався і не старався – допомогти абсолютно всім аж ніяк не вийде.
Я займаюся цим, бо така діяльність приносить користь. Не кажучи вже про те, що це дуже приємно і круто – бути частинкою чогось такого, як наш проєкт. А ще я дуже пишаюся нашими донарами, вони і справді супергерої, та надихаюся нашими дівчатами, їхніми ідеями, креативом, вмінням підказати і допомогти в будь-якій ситуації.

Олександра Корчун
Волонтерка проєкту, займається дизайном та комунікаціями
Мій перший досвід волонтерства був, коли я навчалася в школі. Разом із мамою та сестрою ходили готувати бутерброди в Михайлівському соборі та носили їх на Майдан. Після цього з родиною по суботах допомагали в центрі для переселенців на Фролівській.
Пізніше підбивала всіх друзів у вихідні ходити зі мною до “кікіморною”. Так називали місце, де плели кікімори – маскувальні костюми для військових.
Цей досвід вплинув на мій світогляд і моє ставлення до волонтерства. Його не було б без моєї мами, а я дуже на неї схожа і вона найбільше вплинула на те, ким я є зараз.
Саме мама завжди казала, що я особлива, бо у мене найрідкісніша четверта група крові. Вона не може бути донором, бо перехворіла Боткіна, а от мені казала — будеш здавати за нас обох. Так я і подорослішала з думкою, що донорство — це не якийсь подвиг, а просто щось нормальне.
Завжди знала, що піду здавати кров одразу, як стукне 18. Пам’ятаю, що це була моя ідея номер один і на запитання «Що ти зробиш першим, коли тобі виповниться 18?» моя відповідь завжди була про донорство. Так і сталось.

Одразу після мого повноліття в університеті відбувся донорський фестиваль «Упирівка» від організації «Свіжа кров», де я вперше стала донором. Наступного дня написала організаторам і запитала, як долучитися до команди. Там я пройшла всі сходинки – від рядового координатора й аніматора біля фотозони до повноцінного організатора.
«Свіжа кров» припинила свою діяльність, і мені почало страшенно не вистачати цього «двіжа». Донорство — це якась офігенно потужна концентрація добра, таке собі місце сили. І тут воно в мене зникло. Тому я написала ZdaiBlood, чи не потрібні їм волонтери. Так все й почалося – спочатку координація акцій, потім допомога з дизайну, а потім я вже у чаті організаторок — тоді все стало на свої місця. Хоч я і долучилася до команди остання, у мене є внутрішнє відчуття, що ми знайомі все життя. Це, мабуть, у мене вперше, коли я настільки в своїй тарілці.
Я була донором двічі, і ще чотири рази мене відсторонили через низький гемоглобін. Це найпоширеніша причина відмов донорам, але це також і гарний привід звернути увагу на своє здоров’я.
Робила повне обстеження крові – жодних хронічних проблем в мене немає, просто це така особливість організму засвоювати залізо. Тому поки я відновлююсь та переглядаю свій стиль життя і раціон. Хоча, буду відвертою, неможливість самій бути донором мене дуже засмучує. Водночас через це добре розумію донорів, яких не допускають до здавання, і можу підібрати потрібні слова, щоби вони не думали, що вони зіпсовані чи менш цінні.

Один мій знайомий колись сказав: «Не обов’язково здавати кров для того, щоби бути донором». І це дуже резонує з моїм розумінням донорства, бо і для мене це не тільки про кров. Донорство — це такий стиль життя та особливий спосіб мислення, коли ти наповнений ресурсом і можеш та хочеш ділитися. Якщо можеш — кров’ю, а ні — є безліч інших варіантів.
Донорство — це не щось, що можна вирішити раз і назавжди. Кров має свій термін придатності, тож головне тут — регулярність. Поки ти цим займаєшся і залучаєш донорів — все ок, щойно перестаєш — все повертається до вихідної точки. Іноді це схоже на біг по колу, бо ти очікуєш побачити позитивні накопичувальні результати, але не встигаєш їх помітити, тому що знову і знову стикаєшся із нестачею крові. І тоді — твої минулі результати вже не важливі.
Якщо задуматися, то за весь час існування проєкт залучив більше 4000 донорів. Один донор потенційно рятує трьох людей, отже, ми допомогли понад 12 000 людей. Іноді треба зупинитись і усвідомити це, видихнути і знову побігти. В мене не завжди є кнопка «стоп» і мені ще треба повчитися приймати той факт, що всім допомогти неможливо. Не треба займатися самопожертвою і віддавати весь свій ресурс, бо коли ти станеш порожнім — ти вже не зможеш ні з ким ділитися. Тому треба уважно слідкувати за своїм емоційним здоров’ям, не виснажувати себе і давати собі час перепочити.

На карантині відчувається нестача донорів, і ми робимо все можливе, щоби виправити ситуацію. На практиці здати кров зараз безпечніше, ніж піти до магазину. По-перше, центр крові — це не поліклініка, де шастають хворі люди. Туди приходять такі ж здорові з метою здати кров. По-друге, в центрі на період пандемії запровадили цілу низку правил:
— на місці всім видають маски, бахіли, рукавички
— є санітайзери для обробки рук та усіх поверхонь
— забезпечено дотримання необхідної дистанції
— щоденна дезінфекція всього приміщення
— на вході для всіх обов’язкове безконтактне вимірювання температури
І, звичайно, для кожного донора лікарі використовують одноразовий стерильний набір для забору крові.
Корисні посилання:
Форма реєстрації
Хто може бути донором крові? 
Донорство під час пандемії 
Про ініціативу таксі для донора 
Протипоказання до донорства:
— тимчасові
— абсолютні
Як підготуватися до здавання.