Юля: Найкрутіший досвід – той, який ти розділяєш. Гастродосвід – тим паче: ми традиційно снідаємо разом і стартуємо з кави, звареної у джезві. Чи це вівсянка з сезонними фруктами або ягодами, чи овочевий омлет із грінками, чи сирники у манці – сніданок завжди на двох. І завжди ситний: після нього починається підприємницька біганина, тренування, зустрічі. Для цього потрібні не тільки калорії, але й заряд спільного початку дня – хороше, розділене на двох, лише примножується.

Рома: У сім’ї гедоністів їжа грає одну з головних ролей – життя має бути заправлене спеціями та спектром смаків. Під час трекінгу у Гімалаях, у французькій пекарні, на різдвяному ярмарку у чеському Крумлові, на грузинському застіллі чи навіть у дорожніх забігайлівках під час автостопу – їжа дає змогу відчути життя на смак.

Юля: Якщо говорити про наші смаки, я не їм м’яса більше восьми років, жодного – ні морепродукти, ні курятину. Тому, коли Рома приносить якогось лосося і каже: “Стейки з лосося з розмаринчиком можна ж запекти”, у мене немає жодного збудження з приводу цього всього. Є якісь продукти, які хтось із нас ситуативно хоче купити, коли проходимо через торгові ряди. Наприклад, бачимо морську капусточку. Рома: “О, давай візьмемо”, а я: «Ненавиджу морську капусту». І ми такі: “Ну добре, йдемо далі”.

Рома: Я мию посуду, коли йде виробництво.

Юля: У дитинстві в мене була така модель перед очима: жінка не миє посуд, але завжди готує. Так вийшло, що я і не готую, і не мию посуд. Хитрий план.

Рома: Якщо серйозно, то ми не сваримося через це. Якщо я сильно втомлююся та вже просто вирубаюсь, то Юля, звичайно, помиє та доведе все до ладу.

Юля: Це вже не питання функціонального розподілу обов’язків між партнерами, це питання Роминої витривалості та нашої загальної адекватності.

Юля: Одного разу я приходжу додому, а в нас супершоколадний запах. Рома виходить мені назустріч і каже: “Я зробив брауні!” Кажу: “Що? Ти ніколи не робив десерти і ніколи не робив брауні. Що трапилось?” Ми з’їли по шматочку, і такі – клас! Вийшло так, що цей перший кілограм ми й з’їли вночі, і нам не стало погано. Від того моменту вважаємо, що це був просто знак із неба, з Олімпу. Не знаю, звідки цей знак, але ми зрозуміли, що цим варто ділитися. Одного разу зайшла до нас подруга Міріам Драгіна з донькою Сашею і спитала: “А чому ви не спробуєте продавати?” Коли це звучить із чиїхось вуст, то набирає матеріального сенсу. Це не те, що ти сам собі думаєш – почну колись, за півроку. Можна почати будь-який проект, але коли він існує лише в твоїй голові, поруч стрибає купа сумнівів. Коли про це говорить хтось інший, фраза стає матеріальною. І ми такі – реально, чом би й ні?

Рома: Потім ми поїхали до Азії у весільну подорож, через півроку після весілля – до Непалу без зворотних квитків. На Новий рік забажали започаткувати власну справу. І вже там почали розробляти бізнес-план.

Юля: Ми планували, що будемо робити приватні замовлення та працювати з закладами-партнерами. Зараз вже думаємо про власну кав’ярню чи то пак браунарню з монодесертом.

Рома: Нові види брауні розробляємо, користуючись таблицею смаків, обираємо те, що найбільше пасує до шоколаду. Це не завжди спрацьовує, тому що таблиця розкриває поєднання сирих продуктів, а в нашому випадку вони піддаються термообробці. Відповідно, не кожен смак вистрілює. Десь приблизно один із шести потрапляє до нашої пропозиції. Зараз маємо вже 11!

Юля: У нас є особлива історія, пов’язана з Грузією. Звичайно, найважливіше, що це була наша перша спільна поїздка, але не обійшлось і без їжі. Як же в Грузії без цього! Це був наш перший візит, перший “трушний” грузинський ресторан, ми – надзвичайно голодні автостопники, і класика: замовляємо купу всього. Офіціантка нам каже, що, можливо, не варто замовляти царський хачапурі, адже ця страва банкетна, замовляють її щонайменше на п’ятьох, і просто він “царський”, а значить – дууууууже великий! На що Рома оціночно подивився і каже: “Ну, я теж великий”. 

Рома: Це був просто перший день, коли ми приїхали до Грузії. Ми з’їли вже деякі страви із замовлених, а потім винесли його! Якщо уявити собі найбільшу піцу, яку ви взагалі можете уявити, то цей хачапурі буде більшим.

Юля: Найкумедніше в цій ситуації, що наш столик був поруч із баром, і люди з кухні час від часу на нас дивилися. Мені здається, що там був батл “Ці кволенькі туристики з’їдять наше тісто чи ні?”. Ми реально не змогли з’їсти і взяли два шматочки з собою. Відтоді це був для нас виклик. І от якось чотири роки опісля Рома зготував хачапурі й не розрахував розмір порцій.

Рома: Їх треба було на чотири розпилювати, а я зробив на дві частини. Вийшло, що випекли два аджарських хачапурі розміром із деко!

Юля: Я виклала у фейсбук всю цю історію, мовляв, час матчу-реваншу настав, ми їх здолаємо, підписуйтеся на оновлення.

Рома: Ми їх з’їли за вечір удвох.

Юля: Я й досі пам’ятаю, це було просто даремно, сир сулугуні і зараз у мене стоїть поперек горла.

Рома: Дорогою з Катманду до Покхари є дуже екзотичне місце з екзотичним способом споживання екзотичної їжі. Майже весь час дорога йде понад прірвою, а їхати приблизно шість годин. І десь посередині цієї дороги зупиняється автобус, де стоїть маленький магазинчик. Коли ми їхали туди, це був наш третій чи четвертий день у Непалі. І ми ж ще “трошки білі туристи” з антисептиком скрізь. Ми зупиняємось біля цього ресторану, а там реально якісь чани з киплячим скипидаром, з бурхливим вулканом соусів та антисанітарії.

Юля: Величезний чан із рисом і такі ж чани з усякими додатками до цього всього. І фішка в тому, що ти підходиш, береш залізний піднос із залізними мисками під це все.

Рома: У миску посередині тобі насипають рис, а в ці штуки сам набираєш курку чи якісь овочі.

Юля: Виглядає це максимально апокаліптично. Усе відбувається на висоті близько двох тисяч метрів. Зрозуміло, що немає жодних рукавичок. Ось тобі рупії, ось тобі рис, це все однією рукою. І твій мозок кричить: “Ні, ні, ні”.

Рома: Зрештою ми взяли по снікерсу. Усі непальці з автобусу – шух, шух, шух, всі обідають. А ми стоїмо зі своїми снікерсами. Назад ми поверталися тим самим автобусом – впізнали хлопця, який був “зазивалою-кондуктором”. Річ у тім, що в Непалі є неписьменні люди, тому на автобусних станціях працюють люди, які голосно оголошують, куди прямує автобус.

Юля: Ми його впізнали за смішною кепкою та енергією, адже жартували, що, навіть якщо людині не треба їхати, він все одно запхає її до автобуса. Виявилось, що він нас теж упізнав. І ось на зворотному шляху перед нами знову та забігайлівка, і ми були перші, хто залетів. Хлопець із автобуса дуже посміхався нам, радів, що на нас так вплинув тиждень і ми зрозуміли життя максимально швидко. Це було неочікувано дуже смачно, не надгостро, класно.

Рома: І завжди їсти руками – це круто.