Сніданок у Тіффані. Нарешті українською

157 переглядів

Сніданок у Тіффані. Нарешті українською

Наші друзі з проекту Komubook – першої української платформи краудпаблішингу – запустили другу серію книжок до друку. Серед нових перекладів є повість легендарного Трумена Капоте «Сніданок у Тіффані». Ми ексклюзивно публікуємо уривок з твору та вже чекаємо на видання.

Сніданок у Тіффані. Нарешті українською

Ви можете підтримати випуск книги на сайті проекту, переказавши лише 75 гривень. Після виходу накладу отримаєте свій примірник та матимете змогу перечитати історію Міс Голідей Ґолайтлі українською мовою.

Сніданок у Тіффані. Нарешті українською

Як працює Komubook?
Komubook – перша в Україні платформа краудпаблішингу. Засновники проекту обирають цікаві книжки, обчислюють вартість їхнього видання (в розрахунку на 1000 примірників). Кожен може підтримати певне видання, зробивши свій внесок. Після закінчення збору коштів ви отримуєте свій примірник. Якщо потрібну для видання суму не було зібрано, видавництво Komubook має право дофінансувати видання власним коштом або ж повернути усім учасникам їхні внески.

Конкурс
Ми хочемо розіграти три примірники серед наших читачів. Для цього вам необхідно зробити фото у стилі «Сніданок у Тіффані», викласти його в інстаграм та залишити хештеги #сніданокутіффані, #thedevochki та #komubook.

 
 

СНІДАНОК У ТІФФАНІ

Уривок
Переклад з англійської: Тарас Бойко.
Дизайн обкладинки: Дмитро Яринич.

У будинку я жив уже близько тижня, коли помітив, що в прорізі для імені та прізвища в поштовій скриньці квартири № 2 видніється дивна картка. Видрукувана навіть дещо вишукано-офіційним шрифтом. На ній значилося: «Міс Голідей Ґолайтлі»; а дещо нижче у кутику: «Подорожує». Цей напис причепився до мене, як настирлива мелодія: «Міс Голідей Ґолайтлі. Подорожує»

Якось уночі, уже десь під ранок, я прокинувся від того, що містер Юніоші щось гукав комусь унизу на сходах. Оскільки він жив на горішньому поверсі, то його голос розлягався по всьому будинку, сердитий і суворий.

– Міс Ґолайтлі! Я протестую!
Голос у відповідь, що просочувався десь аж з-під сходів, був по-дитячому оправдальний, але безтурботний.
– Дорогенький, вибачайте. Я загубила свій бісів ключ.
– Але ж так не може тривати далі. Зробіть, будь ласка, я вас благаю, собі новий ключ.
– Але я і його загублю.
– Я працюю, мені треба виспатися, – вигукував містер Юніоші. – А ви берете і дзвоните в мій дзвінок…
– Та ж не сердьтеся, дорогенький ви мій: я більше не буду. А як пообіцяєте не сердитися, то… – її голос уже зближувався, вона підіймалася по сходах, – то я, може, і дозволю вам зробити ті знімки, про які ви казали.
Тепер я встав із ліжка й прочинив двері десь так на дюйм. Чув, як містер Юніоші мовчав; чув, бо змінилося його дихання.
– Коли? – запитав він.
Дівчина засміялася.
– Колись, – відповіла вона непевно.
– Ну, скажете коли, – кинув він на прощання й зачинив двері.
Я вийшов у коридор і перехилився через поруччя так, щоб усе бачити, але самому залишатися непоміченим. Вона досі була на сходах, ось уже йшла площадкою, і сходове світло падало на її пістряве, по-хлопчачому коротке волосся – на рудуваті смужки, на пасма зовсім білі й геть золотаві. Ніч стояла тепла, майже літня, тож на ній була вузька легка чорна сукня, чорні босоніжки й перлове намисто під саму шию. Попри свою модну худорлявість вона мала здоровий вигляд любительки вранішніх каш, від неї віяло мильно-лимонною чистотою, а на щоках вигравав рум’янець. Мала досить-таки великий рот і дещо кирпатий ніс. Очі собі затулила чорними окулярами. То було обличчя наче й іще дитини, але також уже й дорослої жінки. Я міг їй дати від шістнадцяти до тридцяти років; опісля виявилося: до дев’ятнадцяти їй бракувало два місяці.
Прийшла не сама. За нею тупцював чоловік. Він якось непристойно притискав до її стегна руку; не з погляду моралі, але з погляду естетики. Був невисокий і коренастий, із штучним загаром, напомаджений, такий собі чолов’яга в смугастому костюмі з підбитими ватою плечима; у петлиці вилоги досихала червона гвоздика. Коли підійшли до дверей, вона почала ритися в сумочці, шукаючи ключ, і навіть не помічала, як його товсті губи вже слинили їй потилицю. Нарешті коли знайшла ключ і відчинила двері, то обернулася до нього й щиросердно промовила:
– Ну, все, бувайте здорові, дуже дякую, що провели.
– Гей, мала! – сказав він, бо двері вже зачинялися перед його носом.
– Що Гаррі?
– Гаррі – це той інший хлопець. А я – Сід. Сід Арбак. Ти ж мене любиш.
– Я просто обожнюю вас, містере Арбак. На добраніч, містере Арбак.
Містер Арбак витріщився на щільно зачинені двері.
– Гей, мала, відчиняй. Ти ж мене любиш, мала. Мене всі люблять. Хіба я не заплатив за п’ятьох твоїх друзів, а я їх раніше навіть не бачив? Хіба це не дає мені права на твою любов? Ти ж мене любиш, мала.
Він тихенько постукав у двері, потім гучніше; нарешті відійшов кілька кроків назад, згорбився, зігнувся, ніби хотів ринути вперед і виламати двері. Натомість пірнув униз по сходах, молотячи кулаком по стіні. Щойно зійшов він донизу, як її двері прочинилися і появилася голова дівчини.
– Містере Арбак…
Він оглянувся, єлейна усмішка полегшення розплилася на його обличчі: це вона так з ним дражниться.
– Наступного разу, коли дівчина попрохає у вас дріб’язок на туалет, – гукала вона, нітрохи не дражнячись, – то настійливо вам  раджу, шановний, ліпше не відривайте від серця тих нещасних двадцять центів!

Вона дотримала слова, даного містерові Юніоші; або ж припускаю, вона перестала користуватися його дзвінком, бо в наступні дні вона почала натискати на кнопку вже мого дзвінка, іноді о другій ночі, або о третій чи навіть о четвертій: їй було байдуже, о котрій годині мені доведеться вставати з ліжка, щойно вона натисне кнопку, яка відчиняє парадні двері. Оскільки я мав хіба що кілька друзів і нікого такого, хто міг об’явитися в оцій порі, то вже потім завжди знав: це вона. Але перші рази я підходив до дверей, з острахом думаючи про погані новини, скажімо, про телеграму; а міс Ґолайтлі вигукувала знизу:

– Вибачайте, дорогенький, я забула ключ.

Авжеж, ми не знайомилися. Хоча на сходах, на вулиці часто бачили одне одного; але вона, здається, наче не помічала мене. Вона завжди була в темних окулярах, завжди чистенька й охайна, завжди одягнена просто, але зі смаком, здебільшого в сірі й блакитні тони, нічого блискучого, що й підкреслювало блиск її зовнішності. Хтось міг подумати, буцімто вона фотомодель або ж юна актриса, хоча кожен зрозумів би одразу, судячи з її розпорядку дня, що і на перше, і на друге їй замало часу.

Вряди-годи я зустрічав її і віддалік нашого кварталу. Якось провідував мене родич і завів у ресторан «21», і там за величним столом в оточенні чотирьох чоловіків, серед яких я не впізнав Арбака, хоча всі вони були йому під стать, сиділа міс Ґолайтлі і дуже так спроквола на очах в усіх причісувалася; тож її млосний вираз обличчя і стримуване позіхання дещо вгамували моє збудження від того, що я обідав у такому престижному місці. Якось увечері, посеред літа, задуха у кімнаті вигнала мене надвір. Пішов уздовж Третьої авеню до П’ятдесят першої вулиці, де була антикварна крамниця з однією річчю у вітрині, що мені дуже подобалася: пташиний палац – клітка у вигляді мечеті з мінаретами та бамбуковими кімнатами, які так і просилися наповнити їх говіркими папугами. Але коштувало те чудо триста п’ятдесят доларів. По дорозі додому я помітив юрбу водіїв таксі, що зібралася перед баром П. Дж. Кларка, очевидно, приваблених веселим гуртом підпилих австралійських офіцерів, що баритоном виспівували «Матильдин вальс». Співаючи на бруківці під естакадою надземної залізної дороги, вони один за одним кружляли в танці дівчину; і та дівчина, міс Ґолайтлі, будьте певні, злітала в їхніх руках легко, немов шовковий шарф.

Якщо міс Ґолайтлі й далі не помічала мого існування, хіба що зважала на мене, як на додаток до дверного дзвінка, то я впродовж літа дізнався про неї багато чого цікавого. Приміром, кошик для сміття біля її дверей повідав мені, що вона регулярно читає бульварні газети і туристичні буклети, захоплюється гороскопами; що вона курить екзотичні сигарети «Пікаюн»; виживає на сирі та скибочках підсмаженого хліба; що різнобарв’я її волосся – це творіння її власних рук. Із того самого джерела я довідався, що вона отримує цілими стосами листи від військовослужбовців. Їх вона потім завжди дерла на смужки, схожі на книжкові закладки. Іноді, минаючи її двері, я нагинався й вихоплював якусь закладку. «Пам’ятаю», «сумую», «дощ», «будь ласка, пиши», «клята» і «триклята» були найуживанішими словами на тих смужках; а ще «самотньо» та «люблю».

Мала вона також кота й грала на гітарі. Погожими днями, коли припікало сонце, вона мила голову й разом із отим рудим смугастим котярою сідала на пожежних сходах і бринькала на гітарі, поки не висихало волосся. Почувши передзвін гітари, я  тихенько ставав біля вікна і слухав. А вона непогано грала; іноді співала. Таким захриплим, ламким, як у хлопця-підлітка голосом. Знала всі найбільші хіти – Кола Портера і Курта Вайля; особливо любила пісні з «Оклахоми», які того літа стали особливо популярними й лунали звідусіль. Але раптом вона грала пісню, що змушувала мене задуматися, де вона її навчилася і звідки вона родом. Грубувато-ніжні мелодії зі словами, від яких віяло сосновими борами чи безкраїми преріями. В одній були слова: «Нічого більше мені не треба, лиш би пройтися луками неба»; і цю пісню вона, здається, найдужче любила, бо частенько її награвала навіть тоді, коли висихало волосся й сонце заходило, а в сутінках вже світилися вікна.

Проте наше знайомство сталося аж у вересні, пізно ввечері, коли в повітрі вже відчувався перший осінній холодок. Я пішов у кіно, повернувся додому й ліг у ліжко зі склянкою віскі й останнім романом Сіменона: тож усе складалося якнайліпше в царині затишку, і деякий час я ніяк не міг збагнути, чого це мене збирає якийсь незрозумілий неспокій, що збільшувався та збільшувався, аж поки я не почув гупання власного серця. Про таке відчуття я читав, навіть писав, але ніколи не зазнавав. Здавалося, на мене хтось дивиться. Хтось у кімнаті. Відтак: уривчасте постукування в шибку, там –  щось примарно-сіре; я навіть віскі розлив. Добра хвиля минула, поки я наважився підвестися й відчинити вікно, а тоді запитати міс Ґолайтлі, чого їй треба.